Читати книгу - "Лялька"

іменами, поєднані узами святого — таїнства, примножує їх маєтність та посилає їм на виховання маленького ангелика, який згодом підтримуватиме славу роду своїми чеснотами, вишуканими манерами та вродою. Відціль виникає обов’язок обачно одружуватись, про що найкраще знають старі дами та підстаркуваті пани. Все залежить від правильного добору імен та маєтків. А любов, — не та шалена любов, про яку мріють поети, а істинно християнська, — з’являється лише після священного таїнства, і цілком досить того, щоб жінка могла гарно репрезентувати дім, а чоловік — бути достойним її супутником у товаристві.

Так воно було здавна, і було добре, як одностайно запевняють усі матрони. В теперішні часи про таке забули, і це погано: множаться мезальянси, підупадають великі роди. «І нема щастя в подружньому житті», — думала собі панна Ізабелла, якій молоді дами оповідали не одну сімейну таємницю.

Завдяки цим оповіданням вона пройнялась великою огидою до заміжнього життя, а до мужчин — легкою погордою.

Чоловік у халаті, який позіхає при жінці, цілує її з повним сигарного диму ротом, часто озивається: «Дай мені спокій!» або й просто: «Ти дурна!..» — той чоловік, який зчиняє вдома скандал за новий капелюшок, а поза домом витрачає гроші на екіпажі для актрис, — це зовсім не цікаве створіння. І що найгірше, що кожен з них до шлюбу був палким поклонником, марнів, коли довго не бачив своєї коханої, червонів при зустрічі з нею, а ие один навіть похвалявся застрелитись із кохання.

Отож у вісімнадцять років панна Ізабелла тримала мужчин на відстані своєю холодністю. Коли Віктор-Еммануїл одного разу поцілував її в руку, вона упросила батька того ж дня виїхати з Рима. В Парижі їй освідчився один багатий французький граф; панна Ізабелла відповіла, що вона полька і за чужоземця не вийде. Подільського магната відштовхнула словами, що вийде лише за того, кого покохає, а про це говорити поки що нема підстав, а на освідчення якогось американського мільйонера тільки вибухнула сміхом.

Така поведінка панни Ізабелли на кілька років утворила навколо неї порожнечу. Нею захоплювались, їй поклонялись, але здалека, бо ніхто не хотів наражатись на дошкульну відмову.»

Коли перше неприємне враження минулось, панна Ізабелла зрозуміла, що подружнє життя треба прийняти таким, яке воно є. Вона вже наважилась вийти заміж, але з тією умовою, щоб майбутній супутник життя подобався їй, був знатного роду й багатий. Звичайно, що їй траплялися люди вродливі, багаті або титуловані, та, на її нещастя, жоден з них не поєднував у собі всіх цих трьох якостей, отже, минуло знову кілька років.

Раптом розійшлась чутка, що справи пана Томаша зовсім кепські, і з цілого легіону поклонників у панни Ізабелли залишилось тільки два серйозних претенденти: один барон і один маршалок, обидва багаті, але старі.

Тепер панна Ізабелла зрозуміла, що грунт утікає з-під її ніг, і вирішила зменшити вимоги. Але тому, що барон і маршалок, попри все своє багатство, викликали у неї непоборну огиду, вона з дня на день відкладала остаточне вирішення. Тим часом пан Томаш порвав з товариством.

Не дочекавшись відповіді, маршалок виїхав на село, а збентежений барон — за кордон, і панна Ізабелла залишилась зовсім сама! Правда, вона знала, що кожен з них повернеться на перший її поклик, але — котрого ж вибрати, як подолати в собі огиду?.. А головне, чи варто приносити себе в жертву, маючи якусь надію, що багатство ще повернеться і що вона матиме можливість знов вибирати? На цей раз вона вже неодмінно вибере, зазнавши, як тяжко жити поза світським товариством.

Одна річ дуже полегшувала їй можливість вийти заміж з розрахунку: вона ніколи не» була закохана. Спричинився до цього її холодний темперамент, віра, що в подружньому житті можна обійтися й без поетичних додатків, нарешті — ідеальна любов, найдивніша з тих, про які можна було почути.

Одного разу панна Ізабелла побачила в скульптурній галереї статую Аполлона, яка справила на неї таке сильне враження, що вона купила прекрасну її копію й поставила в своєму будуарі. Вона дивилася на нього цілі години, думала про нього і… хто знає, скільки поцілунків огрівало руки та ноги мармурового божества?.. І сталось чудо: від пестощів закоханої жінки камінь ожив. Бо коли одної ночі вона заплакана заснула, безсмертний зійшов із свого п’єдесталу в лавровому вінку на голові, сяючи містичним сяйвом.

Він сів на краю її ліжка, довго дивився на неї очима, з яких проглядала вічність, а потім стиснув її в могутніх обіймах і поцілунками білих вуст сушив її сльози та охолоджував її гарячку.

Відтоді він все частіше навідував її, і коли вона мліла в його обіймах, він, бог світла, шептав їй про таємниці неба й землі, досі не названі мовою смертних. З любові до неї він створив ще більше чудо, являючи в своєму божественному образі облагороджені риси тих мужчин, які в свій час справили на неї враження.

Раз він схожий був на героя-генерала, який виграв битву і з висоти свого сідла споглядав, як умирали тисячі хоробрих воїнів. Другий раз нагадував обличчям уславленого тенора, якому жінки кидали під ноги квіти, а чоловіки випрягали з йоґЬ карети коні. Ще іншим разом він був веселим і вродливим принцом крові одного з царюючих домів; був відважним пожежником, який за врятування трьох чоловік з полум’я на п’ятому поверсі одержав орден Почесного легіону; був знаменитим художником, який дивував світ багатством своєї фантазії; був венеціанським гондольєром або цирковим атлетом незвичайної сили і вроди.

Кожен з цих людей певний час володів потаємними думками панни Ізабелли, кожному з них вона присвячувала найпотаємніші зітхання, розуміючи, що з тих чи інших причин їй не можна його покохати, і кожен з волі божества з’являвся в його образі в напівфантастичних мріях. А від цих видінь в очах панни Ізабелли з’явився новий вираз — якась неземна задума. Інколи її очі дивилися понад людей і поза цей світ; а коли до того ж її попелясте волосся розсипалось по чолі якось так дивно, немов від таємничого подмуху, присутнім здавалося, що перед ними ангел або свята.

Щось рік тому в таку хвилину побачив панну Ізабеллу Вокульський, і відтоді серце його не знало спокою.

Майже в той самий час пан Томаш порвав з товариством і на знак своїх революційних настроїв записався до купецького клубу. Там з погорджуваними колись лимарями, щіткарями та винокурами він грав у віст, всім і кожному доводячи, що аристократія не мусить замикатись у своєму вузькому колі, вона повинна вести