Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Певно, що це була оборонна споруда, укріплена проти набігів і наїздів. Вона в усьому нагадувала ще й окраїнну козацьку паланку, і хоч більшість окраїнних шляхетських садиб були такого, а не іншого типу, ця найбільше скидалася на хижацьке гніздо. Челядь, що вийшла зі смолоскипами зустрічати гостей, дужче схожа була на розбійників, аніж на слуг. Величезні пси рвалися на майдані з ланцюгів, ніби хотіли одірватися й кинутися на прибулих, зі стаєнь долітало кінське іржання, а молоді Булиги разом із матір’ю заходилися окликати слуг, віддавати розпорядження і лаятися. Серед такого гармидеру гості зайшли в дім, і тут пан Розван Урсу, котрий досі помічав тільки дикість і убогість садиби й майже шкодував, що прийняв запрошення переночувати, по-справжньому здивувався тому, що побачили його очі. Усередині житло зовсім не відповідало своєму занедбаному зовнішньому виглядові. Спершу зайшли у просторі сіни, стіни яких майже повністю були завішані обладуиком, зброєю і шкурами диких звірів.
У двох високих грубах горіли колоди, і в ясному їх полум’ї видно було багату кінську збрую, блискучі лати, турецькі панцири, що мигтіли коштовним камінням, кольчуги із золотими ґудзями на застібках, напівпанцири, начеревники, ринграфи[28], стальні гарнаші високої ціни, шоломи польські й турецькі, а також мисюрки[29] з маківками зі срібла. На протилежній стіні висіли щити, які на той час уже вийшли з ужитку, а поряд — польські списи і східні дротики; холодної зброї теж було вдосталь — від шабель аж до кинджалів і ятаганів, ручки яких, наче зірочки, миготіли різними барвами у відблисках вогню. По кутках висіли в’язки лисячих, вовчих, ведмежих, кунячих і горностаєвих шкур — мисливські трофеї княжичів. Нижче, уздовж стін, дрімали на обручах яструби, соколи і великі беркути, привезені з далеких східних степів і незамінні в гонах на вовків.
Із сіней гості перейшли до просторої вітальні. І тут у каміні під бовдуром горів яскравий вогонь. У вітальні було ще розкішніше, ніж у сінях. Голі бруси стін були позавішувані макатами[30], на підлозі лежали пишні східні килими. Посередині стояв довгий стіл на перехресних ніжках, збитий із простих дощок, на ньому ж — великі келихи з венеціанського скла, золочені або різьблені. Попід стінами стояли менші столи, комоди й полиці, а на них — футляри, інкрустовані бронзою скриньки з перегородками, мідні підсвічники й годинники — усе свого часу награбоване турками у венеціанців, а козаками в турків.
Уся кімната була закладена безліччю розкішних предметів, переважно невідомого господарям призначення. І всюди розкіш співіснувала із звичайнісінькою степовою простотою. Дорогі турецькі комоди, інкрустовані бронзою, ебеновим деревом і перламутром, стояли поряд із неструганими полицями, прості дерев’яні стільці — біля м’яких канап, застелених килимами. На подушках, що лежали за східним звичаєм на канапах, наволочки були із альтембасу або тонких блакитних тканин, але рідко яка була набита пташиним пухом, переважно сіном або горохвинням. Коштовні тканини і розкішні предмети — так зване турецьке чи татарське «добро», почасти були куплені за копійки у козаків, почасти здобуті в численних війнах іще старим князем Василем, почасти — молодими Булигами у походах із низовими козаками, бо княжичі воліли ходити на чайках у Чорне море, аніж женитися чи поратися по господарству. Усе це анітрохи не здивувало пана Скшетуського, котрий добре знав окраїнні садиби, але волоський боярин дивом дивувався, бачачи серед цієї пишноти Курцевичів, узутих у яловичі чоботи і вдягнених у кожухи, не набагато кращі за ті, які носила челядь. Здивований теж був і пан Лонгін Підбип’ята, що звик у себе на Литві до інших звичаїв.
Тим часом молоді князі приймали гостей щиро і з великою приємністю, але, не маючи досвіду, робили це так незграбно, що намісник ледве стримував усмішку.
Старший, Симеон, казав:
— Раді вашим милостям і вдячні за ласку. Наш дім — ваш дім, отож і будьте, як у себе. Кланяємося панам добродійцям під нашим дахом убогим.
І хоч не вчувалося у його тоні ніякої покори, хоч він розумів, що приймає людей вищих за себе, але вклонявся він за козацьким звичаєм низенько, а за ним уклонялися і молодші брати, гадаючи, що цього вимагає гостинність, і примовляючи:
— Чолом вам, ваші милості, чолом!..
А тим часом княгиня, шарпнувши Богуна за рукав, провела його в іншу кімнату.
— Чуєш, Богуне, — мовила вона квапливо, — не маю я часу довго говорити. Бачила я, що ти цього молодого шляхтича взяв на зуба і зачіпки з ним шукаєш?
— Мати! — відповів козак, цілуючи стару в руку. — Світ широкий, у мене своя дорога, у нього своя. Я його не знав, не чув і знати не хочу, але тільки нехай він не нахиляється до князівни та не шепче їй на вухо, бо не я буду, якщо у вічі шаблею не присвічу.
— Гей, збісився, збісився! А де голова, козаче? Що з тобою діється? Хочеш занапастити нас і себе? Це жовнір Вишневецького і намісник, чоловік не простий, бо від князя до хана послом їздив. Якщо у нього хоч волосина з голови впаде під нашим дахом, знаєш, що буде? Воєвода погляд свій на Розлоги зверне, за нього помститься, нас на всі чотири вітри вижене, а Гелену в Лубни візьме — і що тоді? Ти і з ним зчепишся? Лубни брати підеш?
Спробуй, якщо хочеш кілка понюхати, козаче триклятий!.. Хилиться шляхтич до дівчини чи не хилиться, але як приїхав, так і поїде, і буде все спокійно. Отож угамуйся, а не хочеш, то йди, звідкіля прийшов, бо нам тут біди накличеш!
Козак гриз вус, сопів, але зрозумів, що княгиня слушно каже.
— Вони завтра поїдуть, мати, — мовив він, — а я вже стримаюся, хай тільки чорнобрива до них не виходить.
— А тобі що? Аби подумали, що я її під замком тримаю? Тож вийде вона, бо я так хочу! А ти у мене в домі не порядкуй, бо не господар!
— Не гнівайся, княгине. Якщо інакше не можна, то я буду для них солодший за турецькі ласощі. Зубом не скрипну, за шаблю не схоплюся, хай хоч гнів мене зіжре чи душа застогне. Хай буде ваша воля!
— Оце вже розмова, соколе! Візьми торбан, заграй, заспівай, от тобі й на душі полегшає. А тепер іди до гостей.
Вони вернулися до вітальні, де княжичі, не знаючи, як розважити гостей, усе вмовляли їх почувати себе як дома і низенько вклонялися.
Пан Скшетуський відразу ж різко й гордо глянув
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем і мечем. Том перший», після закриття браузера.