Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Паршивцю, ти знав, що тут немає проїзду! — вигукнув Гейлі.

— Звісно. І говорив про це, але ви мене не хотіли й слухати! А я таки попереджав: сер, там дорогу перегороджено, там ні пройти, ні проїхати… Енді свідок, що так і було.

Сем казав правду, тож сперечатися було б просто безглуздо. Невдасі Гейлі довелося розчаровано завернути коня назад.

Через усі ці перипетії переслідувачі Елізи дісталися поселення на березі ріки Огайо десь через сорок хвилин після того, як вона вклала Гаррі спати в маленькому готелі при дорозі. Вона стояла біля вікна, дивлячись у протилежну сторону від тієї, з якої на дорозі з’явилися вершники. Але Семові вистачило єдиного погляду на жіночий силует біля вікна, щоб впізнати утікачку. Гейлі та Енді їхали позаду Сема. У цю небезпечну хвилину Сем перевершив сам себе: його панаму нібито «здуло вітром», і він голосно вилаявся. Почувши знайомий голос, Еліза відскочила вглиб кімнати, а тим часом вершники промчали повз вікно і зупинилися біля вхідних дверей.

Все своє життя Еліза подумки прожила тієї миті, як це буває перед смертельною небезпекою. Двері спальні виходили просто до ріки. Вона схопила дитину і кинулася бігти сходами вниз. Работорговець побачив її вже тоді, коли жінка була біля самого берега. Він зіскочив з сідла і, гукнувши Сема та Енді, сам кинувся її наздоганяти, мов мисливський пес свою здобич. Елізі здавалося, що від жаху в неї виросли крила, і за мить вона опинилася біля води. Переслідувачі були вже близько. Сповнена неймовірної сили, якою наділяє Господь людину у відчаї, Еліза крикнула, мов дикий звір, і миттєво перескочила через бурхливу брудну воду на найближчу льодову брилу. Такий вчинок здавався настільки безумним, що всі троє — Гейлі, Сем та Енді — теж скрикнули і здійняли вгору руки. Величезна брудно-зелена крижина перекосилася і загрозливо затріщала. Та Еліза і не думала затримуватися на ній. Щоразу голосно скрикуючи, вона просувалася далі, ковзала, та все ж утримувала рівновагу, а бувало, що й падала… Свої черевики втікачка загубила, панчохи геть порвалися, подряпані ноги залишали криваві сліди на льоду. Але вона йшла уперед, не відчуваючи болю, і отямилася лише тоді, коли побачила, мов уві сні, протилежний берег і людину, яка простягала їй руку.

— Яка ви смілива! — захоплено сказав чоловік.

Еліза впізнала в ньому фермера, який жив неподалік від обійстя її господарів.

— Містере Сімз, рятуйте… Я благаю вас… Заховайте мене! — впала вона навколішки.

— Але як… — здивувався фермер, — адже ви живете в домі Шелбі?!

— Мою дитину… Синочка… Продали! Ось його новий господар! — Вона показала на протилежний берег. — Містере Сімз, ви ж маєте сина, ви повинні мене зрозуміти!

— Так! — відповів він лагідно, допомагаючи їй піднятися крутим схилом. — До того ж ви хоробра жінка, а я люблю таких відчайдухів!

Піднявшись із Елізою на берег, Сімз зупинився і сказав:

— Я б радо допоміг, але мені нікуди вас сховати. Я можу лише порадити: ідіть туди, — він показав на великий білий будинок трохи збоку від центральної вулиці селища. — Там живуть добрі люди, які вже звикли допомагати усім. Вони виручать вас із цієї біди.

— Нехай вас Бог благословить! — щиро мовила Еліза.

— Спасибі! — відповів Сімз. — Але ви не дякуйте!

— Сер! Ви нікому про нас не розповісте?

— Заспокойтеся, авжеж не розповім! За кого ви мене маєте? Щасливої вам дороги. Свобода тяжко вам далася, тож ніхто вас її не позбавить, згадаєте моє слово!

І наша утікачка, міцніше притуливши дитину до грудей, швидкими рішучими кроками пішла від берега. Сімз ще довго дивився їй услід.

«Шелбі, мабуть, сказав би, що я поганий сусіда, але вчинити інакше я не міг. Якщо котрась із моїх рабинь накиває п’ятами, а він це побачить, нехай вчинить так само, і ми про все забудемо. Але дивитися, як на людину цькують собак, а вона, задихаючись, усе одно біжить — це понад мої сили. І взагалі, чого б це я мав ловити чужих невільників?» — так думав цей бідний мешканець штату Кентуккі, який погано знав закони своєї країни і тому вчинив так, як веліло його сумління. Хоча якби він належав до вищого класу суспільства, то навряд чи сумління вплинуло б на його вибір.

Гейлі стояв, мов кам’яна статуя, спостерігаючи, як Еліза зникає вдалині. Нічого не розуміючи, він подивився на Сема та Енді.

— Оце клас! — вражено присвиснув Сем.

— Мабуть, сам диявол вселився в тіло цієї навіженої, — розгублено пробелькотів Гейлі і додав: — Скакала, мов рись!

— О сер, я сподіваюся, на той берег ви нас за нею не пошлете? — округлив очі Сем. — При усій моїй до вас повазі повторити оті піруети на крижинах я відмовляюся. — І він засміявся.

— Ох ти зараз у мене й отримаєш! — гаркнув на нього работорговець.

— Сер, я більше не можу! — просто у бурякове від гніву обличчя работорговця відверто розсміявся Сем. — Так було смішно дивитися, як вона то стриб, то скок… Лід тріщить під ними, а вона бах… А тоді встає і біжить далі, і скаче. До чого проворна!

І вони з Енді реготали аж до сліз.

— Вражі сини, ще наплачетеся… Бач, смішно їм! — верещав Гейлі, замахуючись на них батогом.

Ухилившись від удару, негри із криками побігли берегом до коней.

— На все добре, сер! — поважно гукнув осатанілому работорговцеві Сем. — Місіс, напевно, вже почала нервуватися через Джеррі. Вам ми більше не потрібні. Місіс звеліла б із нас сім шкір спустити, якби ми погнали коней тим місточком, яким бігла Ліззі.

Сем тицьнув Енді кулаком під бік, і вони поскакали геть, голосно регочучи. Їхній сміх ще довго лунав у вухах Гейлі.

Розділ VІІІ

Врятовані!

Вечоріло. Тікаючи від работорговця, Еліза опинилася на березі штату Огайо. Їх із сином огорнув сивий надвечірній туман, що повільно піднімався над водою, а розлив і льодохід були нездоланною перепоною на шляху її переслідувача. Роздратований поразкою, Гейлі спересердя сплюнув і, відвернувшись від стрімкої течії, повільно поплентався до готелю, розмірковуючи, що ж робити далі. Господиня готелю запропонувала йому кімнату у протилежній від входу частині будинку. Там був стіл, застелений блискучою чорною клейонкою, і декілька стільців із високими спинками. На підлозі лежав килимок, зшитий із решток старих килимів. На поличці над каміном, у якому ледь животіло полум’я, стояли рядочком сувенірні статуетки. Гейлі присів на грубу лавку і поринув у роздуми щодо марноти людських