Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

Цей чоловік, який має все, щоб почувати себе шанованим і щасливим, умить перетворюється на найнещасливішого жителя нашої планети. А чому? Тому що йому нема з ким поговорити. Він намагається прийняти мою пропозицію і не може обговорити її з колегами по роботі, бо вони зроблять усе, щоб переконати його залишатися там, де він є. Він не може поговорити зі своєю дружиною, яка протягом багатьох років супроводжувала його по дорозі його переможної кар’єри, добре розуміється на заходах безпеки, але нічого не хоче знати про ризик. Він не може поговорити ні з ким і стоїть перед великим рішенням у своєму житті. Ви можете собі уявити, як почуває себе цей чоловік?

Ні, цей службовець не міг бути найсамотнішою людиною у світі, бо Марія знала людину ще самотнішу, ніж він: це — вона сама. Та навіть знаючи це, вона погодилася зі своїм клієнтом, сподіваючись на щедрі чайові, які й справді отримала. І відтоді, як вона вислухала цей монолог, вона зрозуміла, що їй треба знайти якийсь засіб допомагати своїм клієнтам скинути з пліч величезний тягар, який, мабуть, їх гнітив; це означало б поліпшення якості своїх послуг, а отже, і зайві гроші.

Коли вона зрозуміла, що скинути тягар із душі було набагато важливіше, аніж зняти напругу з тіла, вона знову почала ходити до бібліотеки. Стала просити книжки про проблеми подружнього життя, психологію, політику, й бібліотекарка дуже зраділа — адже дівчина, яку вона так уподобала, перестала думати про секс і тепер зосередилася на багато важливіших речах. Марія стала регулярно читати журнали, приділяючи особливу увагу завжди, коли мала змогу, сторінкам, де йшлося про економіку, позаяк більша частина її клієнтів були службовцями. Вона просила знайти їй книжки із самодопомоги — бо майже всі просили в неї якихось порад. Вона вивчала трактати про людські емоції, адже всі страждали — з тієї або тієї причини. Марія була повією респектабельною, не такою, як інші, й попрацювавши півроку, вона зібрала собі добірну, велику й вірну клієнтуру, внаслідок чого пробудила заздрість і ревнощі, але водночас і захват у своїх колежанок.

Що ж до сексу, то в цьому вона досі нічого особливого не винайшла: розтулити ноги, зажадати від партнера, щоб одягнув презерватив, трохи застогнати, щоб побільшити ймовірність отримання чайових (завдяки філіппінці Нії вона відкрила, що стогін міг принести їй щонайбільше півсотні франків), і прийняти душ після розслаблення, щоб вода трохи відмила і її душу. Ніяких варіацій. Жодних поцілунків — поцілунок для повії був священнішим, аніж будь-що інше. Нія навчила її, що поцілунок вона повинна берегти для свого єдиного у світі коханого, як у казці про Сплячу Красуню; поцілунок, який мав пробудити її зі сну й повернути у світ казки, в якому Швейцарія знову перетворювалася на країну шоколаду, корів та годинників.

Також ніяких оргазмів, ніякої втіхи, ніякого збудження. У своїх намаганнях стати у своєму ремеслі кращою за всіх Марія подивилася кілька порнографічних фільмів, сподіваючись навчитися з них чогось такого, що стало б у пригоді в її роботі. Вона побачила там багато цікавого, але не стала вносити жодних змін у роботу з клієнтами — вони й так були надто забарними, а Мілан завжди був вельми задоволений, коли його дівчата встигали обслужити за один вечір трьох осіб.

Через півроку Марія мала шістдесят тисяч франків на своєму банківському рахунку, стала їсти в найдорожчих ресторанах, купила телевізор (якого ніколи не вмикала, але їй було приємно мати його поруч) і тепер серйозно розглядала можливість переселитися до кращої квартири. Вона вже могла купувати книжки, проте й далі ходила до бібліотеки, яка була тим місточком, що сполучав її з реальним світом, місточком дуже міцним і тривким. Вона любила розмовляти з бібліотекаркою, яка була дуже рада, що Марія нарешті знайшла собі кохання і, мабуть, добру роботу, хоча ніколи її про це не розпитувала, оскільки швейцарці — люди стримані й сором’язливі (очевидна брехня, бо в «Копакабані» та в ліжку вони були розкуті й веселі або закомплексовані, як і всі інші люди на світі).

Рядки зі щоденника Марії, написані одного похмурого недільного полудня:

Усі чоловіки, низькі чи високі, зухвалі чи боязкі, товариські чи замкнені в собі, мають одну спільну характеристику: вони приходять у кабаре зі страхом. Найдосвідченіші серед них ховають свій страх, голосно розмовляючи, скуті не вміють прикидатися й починають пити, сподіваючись, що це відчуття їх покине. Але я не маю сумніву, що, за рідкісними винятками, — а цими винятками є «клієнти виняткові», з якими Мілан мене так і не познайомив, — вони бояться.

Чого вони бояться? Насправді це я повинна була б тремтіти. Це мене вони ведуть невідомо куди, це я істота слабка, це я не маю ніякої зброї. Чоловіки — створіння дуже дивні, і я тут говорю не тільки про тих, які приходять до «Копакабани», а й про всіх, яких досі знала. Вони можуть битися, кричати, погрожувати, але тремтять від страху перед жінкою. Можливо, не перед тією, з якою вони візьмуть шлюб, але завжди існує жінка, що їх лякає і підкоряє їх усім своїм забаганкам. Хай навіть це їхня мати.

* * *

Чоловіки, з якими Марії доводилося мати справу, відколи вона прибула до Женеви, робили все можливе, щоб здаватися впевненими у собі, так ніби вони керували світом та своїм особистим життям; проте Марія бачила в очах кожного з них страх перед своєю дружиною, панічний страх, що їм не вдасться домогтися ерекції, показати себе справжнім чоловіком навіть перед повією, яка віддавалася їм за гроші. Коли вони відвідували крамницю і їм не подобалися вже куплені черевики, вони могли повернутися з чеком у руці й зажадати свої гроші назад. І водночас, хоча вони також платили свої гроші за тимчасову подругу, якщо їм не щастило досягти ерекції, вони вже ніколи не поверталися до того самого кабаре, бо думали, що про їхню сексуальну неспроможність тепер знають усі жінки цього закладу. А для них це було ганьбою.

«Це ж я мусила б переживати сором, що не змогла розбудити хіть чоловіка. Але сором чомусь переживають вони».

Щоб уникнути таких