Читати книгу - "Курва"

Велика простора зала залита світлом. Ця велич підкреслює вбоге вмеблювання світлиці. Під вікном, тісно вмостившись за трьома старенькими різноколірними та різногабаритними столами, на яких давно облущився лак і прогнулися стільниці, сидить поважна комісія. Кілька чоловіків і одна жінка. Посеред кімнати на брудній, давно не воскованій паркетній долівці – старе, з пошарпаним сидінням, яке колись могло бути м’яким, крісло.

– Прошу сідати, – чоловічий голос.

Видно, найголовніший, бо в його словах вчуваються роздратування і нетерплячість.

– Дякую, – чемно відповідаю я, бо ж це все – лише формальність.

– Навіщо вам ліцензія? – суворо.

– Хочу прислужитися місту, – мимрю я крізь зуби, міркуючи, чи достатньо формально відповідаю.

– А що, у попередній фірмі, де ви працювали, не могли прислужитися місту? – той самий голос, видно, чоловік, якому він належить, – речник.

– У недостатній мірі, – я затинаюся.

Чи це все ще доволі формально? Чи це в когось поганий настрій, чи моя персона викликала не ті емоції?

– Поясніть, – строго.

– Хочу, аби місто залишалося таким, як було, коли його збудували. Розумію, що воно пережило безліч воєн, катаклізмів, пожеж і руйнувань часом, як-от нинішня ратуша, яка є, по суті, четвертою за всю історію Львова…

– Стримайтесь, будьте добрі. Ми всі чудово знаємо історію нашого міста, і не потрібно нам її переповідати, – речник, нетерпляче. – Краще скажіть, яка у вас освіта.

Нарешті! Нарешті формальне запитання. Напевне, це вже кінець.

– Інженер-архітектор.

Чоловіки за трьома різними столами, що об’єднували їх у єдину комісію, дещо здивовано перезирнулися, але більше запитань не ставили.

– Можете йти.

– Чи я можу щось додати? – раптом посмілішала я, сама від себе не сподіваючись такого.

Вони знову сторожко перезирнулися. З усього було видно, що вони трохи налякані чи не цілком упевнені в тому, що чинять. Мені захотілося їх підбадьорити.

– Хай би яке рішення ви прийняли, хочу вас запевнити, що ніколи, ні за які гроші чи інші винагороди не вчиню так, як проектні фірми у XIX столітті. Цементні фабрики, які озвучили гасло «Цемент – це назавжди», підкупили архітекторів, і на початку століття за розпорядженням австрійської влади так звана львівська поліхромія, яка надавала спорудам особливого витонченого звучання, була знищена. Усі кам’яниці пофарбували в сірий колір…

Чоловіки знову переглянулися, знизали плечима і почали жваво розмовляти між собою, наче кілька літ не бачилися. Мені не залишалося нічого іншого, як залишити приміщення.

Ліцензію я отримала.

Увечері подзвонила Ірка і запропонувала цю подію обмити. Я відчула, що скучила за дівчатами, за спілкуванням і теревенями ні про що. Погодилася.

Цього разу кожна притягла свою улюблену страву, щоб мені менше готувати. Судячи з розміру посудин, які вони одна за одною виставляли на стіл, ми збиралися сидіти довго. Юлька принесла коропа по-жидівськи, від одного запаху якого можна було позбутися розуму. Ірка принесла флячки по-львівськи – пам’ятаю, саме такими частувала в дитинстві її мати. Я приготувала печену картоплю в мундирах, тонесенько нарізане сальце, начищену головку часнику і квашені огірки.

– Судячи із сальця, сьогодні буде настоянка, – потерла радісно долоні Юлька.

Вона, як і ми всі, зрештою, любила несподіванки.

– Так. Калинівка. Від батьків привезла, – похвалилась я.

– То наливай! – Ірка.

Ми перезирнулися і розсміялися. Вона озвучила бажання кожної з нас. У животах гурчало, на столі все так смачно пахло, вечір заповідався спокійним…

– Юлько, ти в нас наймудріша, – це Ірка. – Скажи, чому в житті отак виходить?

– Як отак? – Юлька, накладаючи тонку скибку сала на паруючу картоплину.

– По-різному, – по-філософськи відповіла Ірця.

Я, вона та Юлька добре знали, до чого та гне. Хоче таким чином запитати, чому в моєму особистому житті такий безлад, бо все решта (ми дружно визнали) – помешкання, привабливість, розум, приватна фірма, за яку ми випили перший келишок, – у мене є. А де ж головне? Де чоловік? Намагалася плавно продовжити минулу вечірку.

– Розумієш… – роблячи невеликі паузи, аби витягнути кістки з рота, провадила своє Юлька, – у всьому також може бути винен перший раз.

Ірця стихла. Я також. Звідки вона знає?

– Ти про секс? – Ірка.

– Ні, я про перші мешти на обцасах,[13] – вдавано сердито витираючи пальці серветкою, – звичайно, про секс! Ось ти, – вона звернулася до мене. – Ти пам’ятаєш свої перші стосунки з чоловіком? Бо я пам’ятаю їх аж занадто добре… – І, не давши можливості відповісти, продовжила: – У мене все відбулося, як написано в книжках. Поштовх, біль, кров і… по всьому. Жодної сентиментальності, жодних надій чи розчарувань. Ми з моїм хлопцем розуміли, що це все одно доведеться колись зробити.

– І що далі? – Ірка, мов загіпнотизована, застигла зі склянкою на півдорозі до рота.

– Далі я пішла в лазничку і скрупульозно вивчила все, що залишилося від моєї цноти. Це був шматочок плівки, вкритий дрібнесенькими лусочками. Плівка мала несистематичні дірочки різної форми.

Ми з Іркою зачудовано дивилися на Юльку, яка завзято, з одержимістю ботаніка-любителя досліджувала сама себе.

– А в мене нічого не було, – це я. Несміло.

– Як? Геть нічого? – Нажахана Ірка, ще й дивиться на мене з недовірою.

Я ствердно захитала головою.

– Тю, нічого дивного. Я про таке вже чула, – Юлька.

– Спра-а-а-вді? – розтягуючи кожну літеру, Ірка.

Юлька переконливо закивала. Здається, Ірка їй повірила. Перевела погляд на мене.

– Я так довго готувалася до цього дня. Уявляла, як він рвучко, одним упевненим рухом увійде в мене, як зойкну від болю, схоплюся за його плече, сховаю обличчя в нього на шиї, а він міцно-міцно триматиме мене, почне зціловувати мої сльози і примовляти: «Не плач, кохана, не бійся. Уже все позаду, тепер я буду любити тебе і берегти, як зіницю ока. Ти найдорожче, що є в моєму житті…» А відбулося все напрочуд банально: він просто, без усіляких перешкод увійшов у мене, наче робив це безліч разів, на мить завмер, очікуючи, коли ж я буду кричати та вириватись, і продовжив свій рух, так нічого й не діждавшись. Ми обидвоє мовчали. Я не сміла спитати, чи хлопець все ще вірить мені, що він у мене перший, а він, видно, не смів спитати, де ж докази того, що я була незайманою…

Мою сповідь обірвало тихе схлипування. Це плакала Іруська. Я розчулилася. Невже вона так перейнялася тим, що я розповідала? Невже вона й справді така делікатна та мила?

– Ірусь, ти чого? – Юлька, примирливо. – Таке буває. Але ж це не страшно. Якщо тебе може заспокоїти статистика,