Читати книгу - "Курва"

Але ця насолода винятково естетична. Споглядальна. Коли мого тіла торкався Павло, воно тремтіло, вібрувало, як рівне плесо після того, як хтось кине камінець. Ці хвилі спочатку дрібно, навколо мене, далі – ширше здіймалися, набирали сили, захоплювали все і всіх навколо, доки не виплескувалися з берегів… Де воно все поділося? Невже той чоловік, від якого таки наважилася піти, забрав це із собою? Намагаюся згадати, чи відчувала щось схоже з Остапом, з тими, хто був до нього. Ні, мабуть, ні. Бо ні за ким іншим мені не було так щемливо-тужно. Тепер я розуміла, що це не моя туга, це туга мого тіла.

Я лагідно, з усією ніжністю, на яку здатна, пещу свої перса. Вони заокруглилися, насторожилися у відповідь. Вони, як слимачки, виставили обережно і трепетно свої ріжки до чужого світу. Вони в очікуванні дива. Насолоди. Моїх пестощів їм замало. Я не можу вдовольнити їхньої пристрасті. Я пробую стиснути їх сильніше. Ще. Мовчать. Отак: вирячили свої соски-очиці, що стверділи та наче закам’яніли, і чекають, що хтось зможе захланно, пристрасно, жагуче їх зім’яти. Аби та твердість розтопилася під силою бажання, аби розбризкала навколо свою життєдайну вологу.

Чую, як ревниво щось озивається внизу живота. Відчуваю, як ноги підгинаються, стояти несила. Лягаю в уже кілька днів не застелене ліжко. Тіло якось дивно саме вмощується у добре відому йому позу, у якій отримувала задоволення з Павлом. Та що ж це таке? Павло та й Павло! Начебто мені й без нього не може бути солодко. Однією рукою продовжую пестити перса з надією, що зараз, ось-ось вони прокинуться, стріпнуться і, як дві голубки, стрімко набираючи висоту, поринуть у насолоду, а іншою також м’яко і вкрай обережно, ніби торкаючись задавненої рани, що ніяк не годна загоїтися, доступаюся до лона.

Мабуть, якби моє тіло мало власну, окремішню свою волю, то із задоволенням повідкидало би із себе мої руки і отак – у чому мати народила – пішло б у світ шукати того, хто б його вдовольнив. Але воно не може. Тому покірно приймає мої незграбні і ледве чутні дотики з надією, що це все колись закінчиться.

Мені прикро. Соромно. Соромно, що я не можу дати лад йому, собі. Я не знаю, як це робиться. У мене не було необхідності вчитися цього, а коли така потреба виникла, то навчатися запізно. Мене розриває від прагнень мого тіла. Болить кожен клаптик плоті від надприродної чуттєвості. Усі її частини перенасичені бажанням, що переростає в хіть. Сила потягу, невситимої охоти сліпить мене. Я більше не підвладна собі, своєму розуму. Я прагну того солоду, який у мене забрали і без якого я втрачаю здоровий глузд.

Перебираю в пам’яті весь асортимент, який бачила в секс-шопі (якось ми туди з Павлом заходили), здається, саме зараз половина з нього була б ой як доречна. Чітко бачу вітрину, де в кольоровій пачці – дві акуратні прищіпочки для сосків, зв’язані між собою шовковою мотузкою, смикнувши за яку, стимулюєш обидва перса відразу. Марю й собі про таку. Раптом рвучко стаю, підходжу до скриньки з прикрасами: не те, не те, і це також не те, що потрібно. Ось. Є. Дві маленькі защіпки-жабки до волосся у вигляді ромашок. Пробую прищепити на сосок – боляче. Не витримаю. Знову дзиґою кручуся по кімнаті. Мусить же бути якийсь вихід. Хусточка. Звичайна носова хусточка, складена навскоси. Чіпляю защіпку через тканину – добре. Відчуваю біль, але це вже інший, солодкий біль, який одразу ж відгукується межи ногами. Іншим кінцем кріплю до другого соска. Так, добре. Тепер, смикаючи за вільний кінець, що звисає, можу керувати-поганяти молодих лошиць, у яких перетворилися два слимачки, тільки-но мені вдалося їх осідлати. Отак, посмикуючи свої соски (здається, вони ще ніколи не були вдячнішими) і стікаючи солодом межи ніг, шукаю того, що замінило б мені ще й чоловічого прутня.

Вітальня. Лазничка. Кухня. Підвіконня. Вазони з квітками, полумисок із фруктами. Гранати, яблука, виноград, банани. Відриваю найбільший із грона. Оцінюю в руці. Залишаюся задоволеною. Мию його під краном теплою водою. Акуратно, аби не пошкодити, витираю насухо. Серце калатає, тріпоче в грудях у передчутті чогось особливого.

Не встигаю торкнутися заморським фруктом себе між ногами, як він геть увесь миттєво зникає, немов його засмоктує потужна потойбічна сила. Виймаю і знову відпускаю. Він весь вологий і висковзує з рук. Нарешті знаходжу ритм, який мені пасує. До цього ритму підключаю перса, які з нетерпінням гарцюють дибки. Тільки-но приготувалася насолоджуватися ідилією, тільки-но налаштувалася увібрати в себе весь солод, на який сьогодні таке щедре моє тіло, як… усе скінчилось.

Я не встигла приготуватися, а вже по всьому. Коротка мить, яка була найсолодшою в моєму житті, – вже в пам’яті минулого. Розчаровано відкладаю той заморський фрукт, який іще навіть не обсох, одну за одною звільняю груди – вони обм’якли, і біль уже немилий. Згортаюся клубочком і намагаюся поринути в сон, аби ще раз пережити свою перемогу… над Павлом.

Хочу проектну фірму. До нестями люблю Львів і прагну йому прислужитися. Я не маю особливих амбіцій і розумію, що з жодним із найславетніших львівських архітекторів – ані з італійцем Павлом Римлянином, за проектом якого збудували шедевр львівської ренесансної архітектури, – синагогу «Золота Роза», що була знищена під час Другої світової війни, – ні з Амброзієм Прихильним, який разом із Римлянином збудував монастир Бернардинів на початку ХVII століття, – не зрівняюся. Але якщо можу бодай не зіпсувати того, що вже є, то намагатимуся всім серцем.

У Львові, як не маєш знайомих усюди, можна ходити по колу чиновницькими кабінетами довго, а то й усе життя. Тож завдяки подрузі моєї приятельки знаходжу фірму, яка мною заопікується і за подвійну винагороду – офіційну і таку ж (або й більшу) неофіційну частини – допоможе оформити ліцензію на проектування так, аби ніхто не чіплявся. А мені, за словами керівника фірми, залишиться дріб’язок – відповісти на декілька формальних запитань щодо перспектив моєї діяльності.

Урочиста мить – мене запрошують до кабінету. Ще коли прийшла сюди, відзначила: будинок є об’єктом культурної спадщини. Відомо, що ця споруда давно втратила господаря, як, зрештою, і більшість старовинних будівель у нашому місті. Брак господаря видно з усього: прогнута дерев’яна долівка в коридорах, оббиті стіни, полущена стеля зі шматками штукатурки, що зяють розкритими ранами, наче шкіра хворого на бубонну чуму, – чомусь від однієї цієї