Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одного дня я просто стояв на вулиці без діла, я більше не товаришвав з бандою, та й мені більше не хотілося, як раптом до мене підбіг Джин. “Агов, Генрі, ходімо!”
“Що там таке?”
“ХОДІМО!”
Джин побіг і я послідував за ним. Ми побігли до Гібсонового подвір'я. Навколо нього була велика стіна з цегли.
“ДИВИСЬ! ВІН ЗАГНАВ КОТА У КУТ! ВІН ЙОГО ЗАРАЗ УБ'Є!”
У куток між стінами забилося маленьке біле кошеня. Воно не могло звідти вийти. Його шесрть стояла дибки, воно шипіло а кігті були напоготові. Та воно було замалим, а Чаковий бульдог, Барні, гарчав і наступав на нього. Я подумав, що хлопці спецально кинули туди кота, а потім привели собаку. Я відчував це з того, як Чак, Едді та Джин спостерігали за цим: вони мали винуватий вигляд.
“Це ви зробили спеціально,” сказав я.
“Ні,” відказав Чак, “кіт сам винен. Він сам сюди зайшов. Нехай тепер б'ється.”
“Я ненавиджу вас, падлюки,” сказав я.
“Барні зараз уб'є цього кота,” сказав Джин.
“Барні розірве його на шматки,” сказв Едді. “Він поки боїться кігтів, але коли він накинеться, то коту кінець.”
Барні був великим коричневим бульдогом зі слинявою пащею. Він був тупий, жирний і мав дурнуваті карі очі. Він гарчав і шерсть на ньому ставала дибки, коли він наближався все ближче і ближче. Я захотів дати йому копняка по його дурній дупі, але злякався, що він розірве мені ногу. Він був налаштований на вбивство. Біле кошеня було ще маленьке. Воно шипіло й чекало, притиснуте до стіни, прекрасне чисте створіння.
Пес повільно наступав. Для чого це хлопцям? Це була далеко не відвага, це була просто брудна гра. Де були дорослі? Де була влада? Коли треба було звинуватити мене, вони завжди були поряд. А де ж вони були зараз?
Я вирішив прорватися туди, схопити кота й утекти, та мені не вистачило сміливості. Я боявся, що пес нападе на мене. Усвідомлення того, що мені бракувало сміливості зробити це гнітило мене. Я почав відчувати нудоту. Я був слабким. Я не хотів, щоб це сталося, проте й не знав, як це спинити.
“Чак,” сказав я, “відпусти кота, будь ласка. Забери собаку.”
Чак не відповідав. Він продовжував стежити.
Потім він промовив, “Барні, роздери його! Пошматуй цього кота!”
Барні смикнувся, та раптом кіт стрибнув. Він промайнув, ніби люта шипляча блискавка з кігтями й зубами. Барні відступив, а кіт повернувся назад до стіни.
“Барні, задай йому,” знову скомандував чак.
“Заткни пельку, хай тобі грець!” крикнув я.
“Не говори зі мною так,” огризнувся Чак.
Барні знову почав наступ.
“Це ви підлаштували все,” сказав я.
Я почув тихий звук за спиною й озирнувся. Я побачив старого містера Гібсона, що стежив за нами з вікна спальні. Він також хотів смерті кота, так як і хлопці. Але чому?
Старий містер Гібсон був нашим листоношею зі вставною щелепою. У нього була дружина, яка ніколи не виходила з дому. Вона з'являлася надворі тільки, щоб викинути сміття. Місіс Гібсон завжди носила сіточку на волоссі, нічну сорочу, халат і капці.
Потім я побачив, як місіс Гібсон, одягнена як завжди, підійшла і стала біля чоловіка чекаючи на вбивство. Старий містер Гібсон був одним із чоловіків з нашої вулиці, у кого була робота, але й він також хотів побачити смерть кота. Він був такий же ж як і Чак, Едді та Джин.
Таких, як вони було забагато.
Бульдог підійшов ближче. Я не міг на це дивитися. Я відчував великий сором за те, що лишаю кота там. Звісно, він мав шанс утекти, та вони йому не дадуть. Це кошеня протистояло не лише бульдогу, воно протистояло всьому Людству.
Я розвернувся й пішов геть із двору на вулицю. Я пішов по тротуару до свого житла, а там мене вже чекав батько, стоячи перед будинком.
“Де ти був?” запитав він
Я не відповів.
“Марш всередину,” скомандував він, “і перестань корчити з себе мученика, а то я зроблю тебе дійсно нещасним!”
21
Згодом я почав відвідувати школу Маунт Джастін Джуніор. Десь половина хлопців з початкової школи Делсі, найбільших і найкрутіших, перейшли туди. Ще одна група здорованів перейшла з інших шкіл. Семикласники були більшими за дев'ятикласників. Було смішно, коли ми вишиковувались у спортзалі, так як ми були більшими за вчителів фізкультури. Ми стояли там на перекличці, сутулі, з випученими животами, похиленими головами й опущеними плечима.
“Господи Ісусе,” вигукнув Вагнер, вчитель фізкультури, “вирівняйте плечі, станьте рівно!”
Ніхто не змінив пози. Ми були такими, якими й були і не хотіли змінюватися. Наші сім'ї зачепила Депресія, ми погано харчувалися, та все ж виросли великими й сильними. Більшість із нас майже не отримували любові від сім'ї, та вона нам і не була потрібна, ми не чекали доброти ні від кого. Ми були посміховиськом, проте люди боялися відкрито насміхатися над нами. Здавалося, ніби ми занадто швидко подорослішали й стомилися від дитинства. Ми не поважали старших. Ми були, ніби голодні тигри. У одного з лопців, єврея Сема Фельдмана, вже росла чорна борода і йому доводилось голитися щоранку. До обіду його підборіддя знову ставало чорним. Чорне волосся росло в нього й на грудях, а ще в нього жахливо смерділи підпахви. Інший хлопець виглядав, ніби Джек Демпсі[10]. У іншого хлопця, Пітера Менгелора, член був 10 дюймів завдовжки, довгий і м'який. А коли ми зайшли у душ, я помітив, що у мене були найбільші яйця з-поміж усіх.
“Агов! Погляньте-лишень на його яйця!”
“Срань господня! Член маленький, але ж які яйця!”
“Бляха-муха!”
Я не знав, що було тому причною, та в нас було щось і я це відчував. Це проявлялося в тому, як ми ходили й розмовляли. Ми не говорили багато, ми просто робили висновки, і саме це злило оточуючих, наша здатність приймати все таким, як воно є.
Сьомий клас грав у футбол після уроків проти восьмого й дев'ятого. Жалюгідний матч. Ми знищили їх, розтерли в порох, ми зробили це стильно, майже не напрягаючись. Більшість команд грали в пас, та ми вигравали за рахунок забігань. Потім ми ставили захист і наші хлопці просто
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.