BooksUkraine.com » Сучасна проза » Доба. Сповідь молодого «бандерівця» 📚 - Українською

Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»" автора Антон Дмитрович Мухарський. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 63
Перейти на сторінку:
пацана, що грає у футбол, пахне свіжістю й жувальною гумкою «Ріґлейс бабл гам». Можливо, в тому запаху є якась надія на краще майбутнє. Але у мене надії нема. Все пропало. Молоко закінчилося на моїх очах, і немає прощення моїм гріхам, моїй ліні і безвідповідальності, моїй халатності, байдужості і ницості, бо ніщо не може виправдати відсутності молока, коли без нього лишається півторарічна дитина. І раптом за моєю спиною лунає рятівний голос чи то Бога, чи провидіння:

— То ви питали про банку молока за двісті карбованців?

Я озираюся і бачу за собою чоловіка у шапочці ADIDAS, саме того, що зустрічав жінку, яка винесла з черги дві банки молока.

— Так, це я!

— От, будь ласка, беріть! — протягує він мені банку.

Я схоплююся з місця і ледь не танцюю джигу, щоразу підспівуючи собі у такт рухам: «Дякую вам, дякую!», бо не вірю у своє раптове щастя.

— Я завтра поїду на лівий берег. Там без проблем можна взяти молоко, а вам, бачу, воно дуже потрібно! — із розумінням і співчуттям проказує він.

— Так, так, у мене вдома донечка мала, — віддаю я йому до рук заповітні двісті купонів. — Дякую вам, дякую! Ось вам порожня банка.

Я витягаю з кулька порожню банку із кришкою і віддаю йому разом із грошима. Він бере банку, гроші й швидко зникає. Я ж, гордий своєю перемогою, мчу додому, бо вже за десять хвилин десята і думаю, що світ не без добрих і чуйних людей!

О, мій народе, як я тебе люблю у цю мить! Ти великий, шляхетний і жертовний! Ти готовий у будь-яку мить прийти на допомогу й врятувати від голоду малу дитину, а її батька від безчестя (щоправда, за чималі гроші, як для трьох літрів молока, але байдуже!). Я люблю тебе, народе мій! Я вірю у твою вдачу, щастя й заможність! Адже бачить все Господь і посилає блага свої народам чесним, щирим і працьовитим, як ти, мій народе! Я піднімаюся до квартири й гордо ставлю перед дружиною банку свіжого молока.

— Як тобі це вдалося? — сплескує вона руками, радісно сміючись.

— Не перевелися ще добрі люди на землі! — пихато виголошую я досить доречну, як до цього моменту істину.

— Знову в перекупників узяв? — хитро перепитує у мене дружина, але я уникаю прямої відповіді, бо все одно відчуваю себе тріумфатором і, тихо усміхаючись від щастя, біжу до кімнати переодягатися, бо треба ще встигнути до театру. Раптом чую схвильований зойк коханої.

— Оресте, іди сюди! — в її голосі звучить тривожне тремоло і, коли я забігаю на кухню, вона розгубленими очима дивиться на мене і питає: — Ти це молоко де купував?

— Та чоловік підійшов до мене і продав банку, я бачив, як його дружина дві банки купувала, то одну вони мені й продали…

— Спробуй! — простягає мені дружина склянку з молоком. Я беру з її рук склянку і обережно куштую. Замість молока

у ній, певне, сира водогінна вода трошки забарвлена самим молоком.

Це крах! Це підступний удар у саме серце! «Сволочі!» — шепочу я, всідаючись на вже знайомий вам червоний диванчик, і серце моє заходиться плачем. Такого підступу, такого удару я аж ніяк не чекав. «Сволочі, сволочі», — шепочу я раз у раз, і вже реальні сльози підступають до очей. Дружина намагається заспокоїти мене.

— Ну не розстроюйся ти так, якось переживемо… — ніжно, гладить вона мене по голові. — Чи мало покидьків на світі?

— Але ж вони були схожі на нормальних людей! Я мав надію, що вони нормальні люди! — згадую я у подробицях оту злодійську парочку, що так підступно мене «розвела», стискаючи кулаки від безсилої злоби.

— Ех, Орку, мій коханий Орку, — якось дуже суворо каже моя дружина, підводячись з диванчика. «Хто живе надією, ризикує вмерти з голоду», — це Бенджамін Франклін казав. Тобі кашу давати, бо ти вже до театру запізнюєшся?

— Давай, — кажу я байдуже і знову на якийсь час заклякаю у своїх думках.

Глава друга

НАЩАДКИ ГІРШИХ

Зараз, мій любий, національно свідомий читачу, після наступних, проказаних мною слів, ти можеш викинути цю книжку геть! Спалити її й розвіяти попіл над Дніпром-Славутою або, порвавши на тисячу шматочків, пустити вітром зі свого вікна чи балкону. Але я мушу сказати ці слова, бо вони самі рвуться з мого серця.

Часом я ненавиджу свій народ! Ненавиджу до такого ступеня відрази, що готовий сам разом з ним кинутися у прірву або вчинити акт самоспалення, чи сам себе розстріляти, повісити, отруїти, бо той сором, гниль, ницість, мерзенність і жлобство, яке він продукує, не дають йому права називатися народом! Хохли, жлобенята, недолугі малороси, злодюги-уРкаїнці, дикі укри, свідоміти, бандерівські недобитки, імперські холуї, рагулі, російські запроданці, ополячене бидло, срані дияспорянє — все це існує насправді й співіснує в часовому та історичному просторі з усіма тими чеснотами мого народу, про які пишуть класики, але насправді все рідше й рідше трапляються у реальному житті.

Нація деградує й деморалізується. Та й чи можна називати те тупе постсовкове бидло, яке складає переважну більшість нинішнього народонаселення України в тих межах, у яких вона постала на мапі світу від 1991 року, нацією? Однозначно ні! Ту п'ятидесятимільйонну сіру біомасу, що лишилася нам у спадок від майже семи десятиліть панування на нашій землі комуністичної ідеології, назвати нацією не можна, бо усі ці роки націю нищили, вбивали, морили голодом, відправляли на Сибір, викорчовували з коренем сам дух нації, який складався з одвічної непокори та бажання вивільнити карк з-під Польщі чи Росії. І, треба сказати, Росії це вдалося зробити краще! Зросійщити, принизити, зрівняти із землею саме поняття українець, опустивши його до мерзенно-підлабузницького малорос чи хохол. Для цього був задіяний увесь репресивний апарат Імперії. Кращі сини віддавали своє життя за ту Україну, про яку вони марили, а бидло тим часом множилося й набувало сили. «Яка така незалежна Україна? — кричать по всіх усюдах імперські холуї, кадебістські перевертні та шовіністи-історики. — Не було такої країни ніколи й не буде довіку! Немає у них мови, бо та балачка, якою вони розмовляють, лише «южноросійськоє нарєчіє», а Крим, Донбас і Таврія — ісконно русская земля!».

Що, панове російські імперські шовіністи, кісткою в горлі вам стала незалежна Україна? Дивіться не подавіться! Бо як почне тріщати по швах Расєя-матушка, беручи з нас приклад, то тут вашій імперії жаба цицьки й дасть! Безумовно, розуміючи це, реваншистські, проімперські сили зроблять усе, аби незалежна

1 ... 19 20 21 ... 63
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"