Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідним рангом, він захопився думкою про об'єднання коло своєї особи всіх повітових інституцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціалістів- революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і об'єднаних, «нового начальника». Формувалося управління комендантури і сотня козаків при йому. Туди попало багато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та інші. Опріч того Павловський щодня напував «шнапсом» представника великої німецької нації, якогось миршавого обер-лейтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині. Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорганізували видання щоденника «Звенигородська Думка». Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обеззброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т. п. Все «здане» записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін[5], було задоволене роботою звенигородського уповноваженого для демобілізації, яким був я.

Одно слово «будовання держави» йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.

3 Києва приходили недобрі вісти. «Синьожупанників» роззброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказ про дозвіл панам засівати «свої» землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: «Чого прийшли німці на Україну», — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджати.

Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Києва.

Та в лихий час приїхав я до столиці. Центральна Рада й уряд кудись зникли, а на мурах Києва ліпили гетьманську «Грамоту до всього Українського Народу». Все, що ми звикли уважати українським, поховалося. Довго я лазив по місті, щоби знайти наших. Був у комітеті самостійників, зайшов і до селянської спілки. Серед наших панував застрашаючий розгардіяш в думках. «Спілчани» подивилися на мене підозріло й нічого не сказали, хоч з багатьма я був знайомий особисто; попросили зайти за тиждень-два, коли з'ясується ситуація. Настрій «спілчан» був не войовничий.

Інший настрій виявили самостійники. Невідомий мені білявий старшина, під сорок років з роду, запевняв усіх, що буде повстання, проти росіян. Він не говорив, що саме треба робити, тільки переконував, що повстання є неминуче, що, можливо, воно є одиноким виходом, але воно потягне за собою руїну і взагалі мало виглядів, щоби з повстання щось вийшло. Другий самостійник, з надзвичайним захопленням доводив, що єдиний вихід, то творити свою національну буржуазію, яка при гетьманаті видерла би владу з рук росіян. Як гадав він творити свою буржуазію і в який термін він надіявся видерти владу від росіян, залишилося таємницею сього імпульсивного патріота. Був там і п. А., надзвичайно порядна, щира і лагідна людина. Цей сказав мені:

— Їдьте до дому й робіть, що можете, аби не згинула наша справа. Думку свою ми будемо передавати вам, коли самі її матимемо. Одно тільки й знаю, що треба боротися, а як саме, покаже час.

Було небезпечно зараз же їхати з Києва. Нова влада ловила селянських делегатів, що десь у голосіївському лісі відбули з'їзд, а мене зовсім не кортіло вкупі з ними помандрувати в Лук'янівку. Переховавшись деякий час, я втік з Києва.

В Звенигородці була вже відома гетьманська грамота. «Звенигородська Думка» лаяла Скоропадського і закликала до опору. Обер-лейтенант був ні в сих, ні в тих. В його були гарні відносини з нами і тому він не знав, як порадити нам не лякатися. Він знав, що німецька команда в Києві підтримує гетьмана, але до сього часу не мав інструкцій, як поводитися з нами.

Ревеляції, зроблені «Звенигородською Думкою», оголошені накази Павловського і постанови соціалістів-революціонерів одтинали шляхи легального відвороту. Я пояснив нашим «активникам», що за гетьманом стоять німці, тому робити раптові виступи не мудро. Вирішено, що всі, хто явно виступав проти нової влади, мусять законспіруватися. До «бунтівників» належали: Демерлій, Капурловський, Титаренко, Кривда, Попик та інші.

В моєму розпорядженні було близько 10.000 рушниць, 43 кулемети, 2 гармати, 1 автопанцирник і значна кількість амуніції. Все хоронилося в складах, від яких ключі мав коморний Ткаченко, що підлягав мені. Варта коло складів стояла від комендантської сотні, що підлягала Павловському.

За чотири ночі всю зброю і майно розвезено по селах і роздано селянам «на всякий випадок». В останню ніч варта зробила симуляцію грабунку: поломила двері, порозкидала останки майна і т. п. В ту ж ніч зникли всі, не виключаючи й Павловського; зникла й ціла комендантська сотня, знищивши канцелярію комендантури.

Ранком я зчинив тривогу — телеграфував до Києва, до всіх, хто мав хоч яке-небудь відношення до «розграбованого майна». Побіг і до німців. Обер-лейтенант зразу думав, що я збожеволів. Тільки згодом переконався про правдивість моїх слів. Застукотів телеграф до Умані та Києва. Мене попросили почекати, а коло дверей поставили варту. Прийшлося чекати з п'ять годин. Нарешті мені подякували й попросили не виїжджати з міста, навіть запропонували дати підпис.

Слідство переводив пан Кирієнко, помічник губерніального коменданта Київщини. Працював він зо всієї сили більше тижня, але винних не знайшов — вони «розграбували» і розбіглися. Місцева чорна сотня відверто говорила, що тут не без моєї участи, але доказів не було. Відносини з обер-лейтенантом залишилися в мене як найкращі.

Та сумління моє не було спокійне. Робилося все на власну руку. Вказівок од яких-небудь національних центрів, чи авторитетних осіб не було. Центральна Рада зникла, не сказавши ні слова народові, як він має реагувати на події. Сумління говорило, що не можна помиритися з фактом насильства, хоч би там на Україні стояло не п'ятсот тисяч німців, але в десятеро більше. Боротьба кров'ю, навіть при невдачі, на майбутнє являється позитивним чинником: творить легенду, підносить віру в справу серед загалу, пориває нових людей до боротьби.

Час минав. Минали й обставини. Мого обер-лейтенанта з його «компанією» перевели до Умані, а до Звенигородки прибув цілий полк німців. Ще за кілька днів по вулицях Звенигородки швендялися російські офіцери «карательного отряда».

Застогнала Звенигородщина. Те, чого не зміг учинити Муравйов, робилося іменем українського гетьмана. Селян катували і мордували, шомполували, насилували дівчат і молодиць; грабували всіх, кого бачили. Селяни тяглися з останніх