Читати книгу - "Міо, мій Міо"

навколо було темно, хоч в око стріль.
Не бачив Юм-Юмового ласкавого обличчя і очей, таких схожих на очі Бенка. Але почув його відповідь.
— Авжеж, візьмися за мою руку, і я допоможу тобі, — прошепотів той, кого я вважав за Юм-Юма. — Візьмися за мою руку, і я допоможу тобі!
І я взявся за його руку. Але то була не рука. То був залізний пазур.
Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку.
Колись я, мабуть, забуду все це. Колись я, мабуть, перестану згадувати лицаря Като. Забуду його страшне обличчя, страшні очі і страшний залізний пазур. Я палко чекаю того дня, коли він зітреться з моєї пам'яті. Тоді я забуду і його жахливий покій.
Він мав у замку покій, повітря в якому було просякнуте злом. Це там він сидів дні і ночі й кував лихо. Ніч у ніч і день у день сидів він там і кував лихо. Повітря там було таке просякнуте злом, що звичайна людина не могла ним дихати. Зло спливало звідти струменями і вбивало все гарне й живе за вікном, пожирало все зелене листя, і всі квітки, і всю шовковисту траву, каламутним серпанком обгортало сонце, і там ніколи не було справжнього дня, тільки ніч і ледь ясніший присмерк, майже такий самий, як ніч. Тому не дивно, що вікно в його покої завжди світилося над Мертвим Озером, ніби лихе око. То світилося крізь вікно зло лицаря Като, коли вночі він сидів у своєму покої й кував лихо. Цілими ночами й цілими днями сидів він там і кував лихо.
До того покою і привели мене. Лицар Като спіймав мене, коли я мусив триматися обома руками, щоб не впасти, й не міг витягти меча. А потім на мене напали його чорні вивідувачі і привели до його покою. Там уже стояв Юм-Юм. Він був блідий і засмучений. Побачивши мене, він прошепотів:
— Ох, Міо, тепер усе пропало.
Зайшов лицар Като, і ми на власні очі побачили, який він страшний. Ми дивилися на його жахливе обличчя, а він мовчки дивився на нас. І його зло лилося на нас, мов холодний струмінь, палило наші обличчя, мов пекучий вогонь, просякало крізь наші голови, крізь наші руки, ятрило нам очі, заповнювало легені, коли ми дихали.
Я відчував, як мене заливали хвилі його зла, і був такий стомлений, що не міг підняти меча. Але до цього й не дійшло. Бо вивідувачі простягли мого меча лицареві Като, а він аж здригнувся, коли глянув на нього.
— Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку, — сказав він вивідувачам, що охороняли його.
Він підійшов до вікна й довго стояв там, зважуючи меча в руці.
— Що мені зробити з цим мечем? — мовив нарешті він. — Добрих і невинних такою зброєю не можна вбити, то навіщо він мені?
Лицар Като глянув на мене страшними зміїними очима й побачив, як мені хотілося заволодіти мечем.
— Я втоплю його в Мертвому Озері, — сказав він. — Утоплю в найглибшому місці Мертвого Озера. Бо страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку.
Він узяв меча й викинув крізь вікно. Я побачив, як меч блиснув у повітрі, і мене охопив розпач. Адже Зброяр тисячі й тисячі років виковував меча, що міг би розітнути камінь. Тисячі й тисячі років люди чекали і сподівалися, що я переможу лицаря Като. А тепер він утопив мого меча в Мертвому Озері. Я вже його не побачу, все пропало.
Лицар Като підійшов до нас і став так близько, що його зло мало не задушило мене.
— Що мені зробити з цими ворогами? — сказав він. — Що мені зробити з цими ворогами, які приїхали здалеку, щоб убити мене? Треба подумати. Я можу дати їм пташину одежу, нехай літають і кричать над Мертвим Озером тисячі й тисячі років.
Він ковзнув по нас страшними зміїними очима й задумався.
— Так, я можу одягти їх у пташиний одяг, — знов сказав він. — Або одним махом видерти їм з грудей серце й дати натомість кам'яне. А тоді, коли вони матимуть кам'яне серце, я можу зробити їх своїми служниками.
"Ох, зроби мене краще птахом!" — хотів крикнути я. Бо мені здавалося, що не може бути нічого гіршого за кам'яне серце. Та я не крикнув. Я розумів, що, коли попрошу обернути мене в птаха, лицар Като зразу вкладе мені в груди кам'яне серце.
Лицар Като зміряв нас страшним поглядом з голови до ніг.
— Або ще можу замкнути їх до вежі, нехай там помруть з голоду, — повів він далі. — В мене є багато птахів і багато служників. Мабуть, я таки замкну їх до вежі, нехай помруть там з голоду.
Розмірковуючи так, він пройшовся покоєм з кутка в куток, і кожна думка, яка зринала у нього в голові, ще дужче насичувала повітря злом.
— У моєму замку з голоду помирають за одну ніч, — сказав він. — Така довга тут ніч і такий великий голод, що за одну-однісіньку ніч помирає кожен.
Лицар Като зупинився переді мною, поклав мені на плече залізного пазура й повів далі:
— Я тебе добре знаю, королевичу Міо. Я знав, що ти приїхав, тільки-но побачив твого білого коня. Я тут чекав на тебе. І ти прийшов. Ти сподівався, що це буде ніч боротьби.
Він нахилився й просичав мені просто до вуха:
— Ти сподівався, що це буде ніч боротьби, але ти помилився, королевичу Міо. Це ніч голоду. А коли вона скінчиться, в моїй вежі лежатиме лише кілька білих кісток. Це буде все, що залишиться від королевича Міо та його зброєносця.
Він постукав залізним пазуром по великому кам'яному столі, що стояв посеред покою, і відразу з'явився новий гурт вивідувачів.
— Замкніть їх у вежу, — мовив він, показуючи на нас залізним пазуром. — Замкніть їх у вежу на сім замків і поставте сімох вартових перед дверима. А ще сімдесят вивідувачів нехай вартують у всіх залах, у всіх коридорах і на всіх сходах між моїм покоєм і вежею.
Він сів до столу й повів далі:
— Я хочу спокійно сидіти тут, кувати лихо, і нехай мене не турбує ніякий королевич Міо. Коли скінчиться ніч, я піду до вежі поглянути на білі кістки. Прощавай, королевичу Міо! Хай тобі добре спиться в моїй вежі голоду!
Вивідувачі потягли мене з Юм-Юмом через цілий замок до вежі, де ми мали померти. І скрізь, у всіх залах і коридорах, уже була виставлена варта, що мала охороняти