Читати книгу - "Любові полум’я"

Про власний розвиток і думати забула. А тепер? Які плоди усього цього альтруїзму пожинала тепер? Жіночка під сорок. Без знання мов і елементарних навичок до праці. Де знайти такого бовдура, який хоча б секретарем узяв? Навіть кави до пуття зварити не вміла. А майно? Звичайно, не вірила у Вікторову непорядність і жадібність. Знала, що він не залишить її з синами без грошей. Але ж міг забрати усе! І від того Тетяні робилося нестерпно гидко і тяжко.

Думки знову завертали до почуттів. «Не дам йому піти нізащо! Не відпущу! Хто вона така?! Уб’ю, як дізнаюся!» Може це хтось із близького оточення. Адже Віктор пропадає саме на роботі. Можливо його любка саме там, у готелі. І Тетяна, як стерв’ятник над здобиччю, почала подумки перебирати усіх привабливих працівниць: Лариса, завідуюча рестораном при готелі — ні, занадто суха у спілкуванні; Олена, адміністраторка салону краси — товстуха, не Вікторів стиль; Марина… Ірина… Надя… Це скидалося на божевілля. «Що ж робити? Що?!»

І Тетяні пригадалася її давня, ще шкільна, а потім і інститутська подруга, Марійка. Не була красунею, ані відмінницею, а хлопці ходили за нею отарою. Модно вбрана Тетяна не мала і п’ятої частини тих залицяльників. Трохи заздрила Машці і дивувалася її популярності. Та одного разу, це було якраз у ніч на Андрія, десь у класі сьомому-восьмому таємниця Марійчиної привабливості розкрилася сама собою.

Свято припало на вихідні і дівчата зібралися поворожити у Марійки вдома. Її батьки поїхали у Тухлю на Празник — свято церкви до бабусі. Спочатку усе було невинним і смішним: вони загадували бажання, записували їх на клаптиках паперу і палили, щоб усе здійснилося. Потім бігали по вулиці і запитували у випадкових перехожих їх імена. Так дізнавалися ім’я свого судженого. А коли вже втомлені і змерзлі на качани повернулися додому, Машка раптом стала серйозною і запропонувала буцімто справжні ворожіння. Дівчата сприйняли усе це за черговий жарт і з азартом заходилися ставити одна навпроти одної дзеркала, запалювати свічки і промовляти магічні слова. Сама Машка тоді собі не ворожила. А от Тетяна насправді побачила свого судженого, але того, з ким тоді зустрічалася. Ним був Володька із 9-Б. Відтоді дівчата Машку стали трохи побоюватися, але й поважати. Вона казала, що ще й не таке уміє і що усьому цьому її навчила бабця Таня — карпатська мольфарка.

Тетяна, не довго думаючи, набрала старий домашній номер давньої подруги, хапаючись за рятівну соломинку.

— Офіс пані Оляни, слухаю вас, — у трубці заговорив м’який і привітний жіночий голос.

— Вибачте, мабуть я помилилася, — спантеличено сказала Таня і відімкнулася.

«Певно продали квартиру. Стільки літ уже минуло!» Подумала і заридала.

Відчула глибокий жаль до себе, жаль за тим життям, яке мигцем промайнуло. Сини повиростали — мали свої захоплення й інтереси. Їх тепер теж мало цікавила мама. Раніше Тетяна так цього прагнула — хоч ненадовго звільнитися від постійної опіки над ними, хвилювань, які вони постійно провокували. То через вулицю перебігали, то падали з дерев, а то взагалі надумали сокирою помахати… А тепер їй так не вистачало їх веселого сміху, дитячих перепалок між ними і, навіть, майже серйозних бійок… Подорослішали. Колись Віктор так хотів доньку, але тоді вона на третю дитину не наважилася. Занадто багато клопоту, нервів. Та й краси вагітність з зайвими кілограмами і пологи не додають. Тепер шкодувала про це. «Але ж люблю його як і раніше. Може спробувати зараз? Може це б відродило його почуття?» Та десь глибоко у душі не хотіла іти на такі крайні міри, на відвертий шантаж. Відчула Тетяна і жаль за тим сімейним затишком і комфортом, над яким увесь час чатувала, а тепер кожен із її хлопців, включаючи і чоловіка, усе це мав десь.

«Паскудник! Як він може, як сміє так поводитися!» Адже років з десять тому у неї теж була скалка у душі, хвилююча пригода. Теж захопилася… одним підлеглим Віктора, адміністратором їхнього готелю.

— Добридень, пані Тетяно! — Максим статний і уважний молодий чоловік.

— Здрастуйте, Максе, — відповідає, зашарівшись.

Він — трохи молодший за Тетяну. Надзвичайно розважливий, розумний і стриманий. Не сміє зробити крок першим. І від того в його присутності вона почувається, наче німфоманка.

— Я хочу перевірити комірки, — шукає будь-якого приводу, аби залишитися з ним сам на сам.

— Так, звичайно, — він ніяковіє, здіймаючи з дерев’яної ключниці потрібний ключ.

Вона впевнено, не видаючи свого хвилювання, йде попереду. Він на крок позаду. Потрапивши всередину сухого закритого приміщення, вона не може стримати тремтіння своїх пальців, якими намагається по-хазяйськи перебирати ароматну накрохмалену постіль та свіжі пухкі рушники.

— Так-так, ну здається, що все добре, — зауважує нервово Тетяна, не знаходячи приводу для подальшого перебування тут, — хоча…

Двері в комірчину зачинені. «Нехай, він!» — дає йому відкритий шанс.

— Щось, не так, пані Тетяно? — він майже шепоче їй на вухо.

— Максе… — тільки й встигає вона вимовити, як повільно повернувши голову, несподівано млосно торкається своїми вустами його.

Вони сплітаються у гостро пристрасному цілунку, від якого їй стає душно, наче в пеклі. Їй бракує повітря, їй паморочиться у голові, земля тікає з-під її ніг і вона починає сковзати на підлогу. Він спритно і міцно схоплює її однією рукою, в той час як другою намагається розстібнути на ній червону шовкову блузу, ані на мить не припиняючи своїх гарячих і спішних цілунків.

Раптом вона хапає його за руку, що вже впевнено пестить її напівоголені груди, і з важкістю у серці видирається з солодких обіймів.

— Ні-ні, не треба! Не смій! Як ти можеш?! — обурюється наче щиро, в той час як сама готова довести почате до кінця.

Він спантеличено дивиться на неї, розвівши у німому подиві густі чорні брови і округливши зелені очі, які наче підведені чорною підводкою. Та за якийсь момент він опановує себе, підіймається з підлоги і, почтиво подавши їй руку, просить вибачення за хвилинну слабкість.

Вона мовчить, приводить до ладу свій одяг. Він пробує відчинити двері, але вони не піддаються. Замок заклинило.

«Ну, ось так і мало все бути!», — думає вона, спостерігаючи його марні зусилля. «Зараз це таки станеться. Збожеволію!»

— Пані Тетяно! — він не наближається, але чутно, яке гаряче і переривчасте його дихання. — Потрібен ваш телефон. Мій на рецепції.

Вона витягає зі своєї торбинки мобілку, і не дивлячись йому у вічі, простягає слухавку. Він обережно огортає своїми долонями її кулачок і тулиться вогкими губами до її зап’ястка. З її грудей виривається палке зітхання.