Читати книгу - "Любові полум’я"

Він не слухає її, а легко пригортає до себе.

— Не зараз, прошу тебе… не сьогодні, — відштовхується від нього силою.

— Добре, я не буду, — відповідає він і, відпустивши її, говорить по внутрішньому телефону, який прикріплений поруч дверей.

Вона жалісливо посміхається. Ховає мобілку до кишені оксамитової спідниці. Ковзає поглядом по його міцній атлетичній статурі. «Який же красень! Такий, що й уявити нереально. Як зійшов з картини, з п’єдесталу, як грецький Доріфор Поліклета. Тільки в сучасному костюмі», — рояться образи в її уяві. — «Але я не можу, не можу і все!»

За кілька секунд кімнату відчиняє слюсар і береться за ремонт замка. Тетяна не вимовивши ані слова, наче видирається на волю і намагається якнайшвидше зникнути з готелю. Він залишається біля майстра, проводжаючи її повним невтамованої спраги поглядом.

Тетяні довго потому марилися його обійми і цілунки. Але вона жодного разу після того не з’явилася там. Боялася сама себе. Хотіла, щоб це сталося спонтанно, або щоб він її розшукав. Але він не шукав, не дзвонив… не смів. Розумів, що може втратити. І вона заціпила зуби і вичікувала. Та й дочекалася, аж поки через кілька місяців Макс не звільнився… Знайшов роботу у Швейцарії.

«Я ж втрималася! Не наробила дурниць. Чому?! От, дурепа, принаймні тепер би знала, за що маю так терпіти!» Схлипнула вона і розридалася.

Була у Тетяни ще одна таємниця, але про неї вона воліла не згадувати. Це була якась мара, первісно дикий потяг, який як раптово почався, так і несподівано скінчився, наче згорів сірник. Навіть попелу не залишилося, як вітром здуло. Їй навіть не пригадувалося ім’я того чоловіка. Вона щиро намагалася забути ту помилку у своєму житті.

У подвір’ї розкрилися ворота. Почула як заїжджає авто чоловіка.

Хвиля якоїсь несамовито-тяжкої радості накрила її. Серце затріпотіло, наче метелик крильми, зачепленими до липкого магічного павутиння. Таня встала, промокнула серветкою очі і побігла у ванну знищити докази свого страждання.

— Ти сьогодні швидко. Де був, Вітюню? — запитала, ніжно поцілувавши і пригорнувшись.

— Де і завжди, в готелі. — сухо. — Кухарка ще не пішла?

— Пішла. Але я тобі зараз усе приготую, — заметушилася і попливла на кухню.

— Сама?! — він не приховував здивування.

— Сама!

Чомусь тепер їй хотілося власноруч подавати чоловікові на стіл. Відтепер готова була робити це щодня, лише б він був тільки її, як і раніше. Радо б і прибирала, і прасувала. Усе б взяла у свої руки. І нехай би косилися на них люди з їх оточення. Лише б він покинув думати про іншу.

Почувалася, наче комаха у киселі: рухи були заповільненими, незграбними, натомість мозок реагував блискавично. Накрила неквапом на стіл. Вмостилася навпроти Віктора і мовчки втупилася поглядом у нього. А він не мав бажання говорити. Відчувала це і просто дивилася як він їсть. Її погляд одночасно був і люблячим, і ненависним, і сповненим жалю до себе самої.

— Дай мені нормально поїсти! Будь-ласка, я не маю настрою на розмови, — попрохав невдоволено.

— Добре-добре. Потім приходь на терасу. Я туди фрукти винесу і вино, — майже благаючи.

— Я дуже втомлений, — видихнув, наче з примусу.

Тетяна, прихопивши зі столу спустошений посуд, задумливо пішла на кухню: «Думає тільки про неї, про ту розбещену славою і мужчинами грішницю…»

У храмі

Черга до сповідальниці просувалася дуже поволі і Віола мала час для роздумів. Саме тому вона і прибігла до церкви на Великодню сповідь. Хоча постійно мучилася одним й тим самим. Їй допікали докори сумління і совість. І нестерпно боліло десь глибоко всередині. Той камінь, що лежав там якимсь незбагненним тягарем, ніби отрута розпливався по тілу, доводив Віолу майже до божевілля. Тому вона глибоко і щиро вірила у те, що каяття полегшить її пекельні муки і звільнить душу.

— Поплач, дитино, поплач! — раптом долинуло звідкись ззаду до неї.

Віола обернулася і побачила за собою мініатюрну стареньку у хустці на голові і носовичком у руках. Її обличчя було рясно змережене зморшками. Але очі, маленькі і зіщулені, сяяли добром і випромінювали тепло.

— Коли ти плачеш, то значить, що сповідь дійсна, щира. Сльози очищають.

— Дякую, — прошепотіла Віола.

Вона й справді незчулася як із її очі застала волога. Тільки Віола не була впевнена, що їй було у чому каятись, адже вона нічого не зробила, радше навпаки. Сама влаштувала собі тортури.

Андріївська церква після реставрації набула свого первісного помпезного вигляду. І з’явилося у ній, здавалося, щось давно втрачене, загрозливо-містичне, невловиме, майже фантасмагоричне. Старі дерев’яні сповідальниці знову заблищали, відполіровані і покриті лаком. Іконостас, щедро вкритий позолотою, заворожував давньою красою і величчю, але від того самі понівечені часом ікони дивилися з нього неприродно темними очима-рурами. Розгледіти лик святого чи біблійний сюжет справляло складнощі, і від того утворювалося відчуття відсторонення і відчуження для стражденних. Лише зображення Марії-матері з малям на руках дивилося тепло і привітно. Її обличчя струменіло щастям і умиротворенням, якого так шукала Віола.

— Я відійду на хвильку, — звернулася вона до загадкової бабусі.

— Йди, голубонько, помолися. Я пам’ятаю, що ти тут стоїш, — відповіла та, усміхнувшись напівбеззубою посмішкою.

— Богородице, Діво, радуйся… — почала молитву Віола, впавши навколішки перед іконою.

Вона із десять разів повторила сакраментальні слова, але від того їй не стало легше. Нічого не змінилося. Світ не став яскравішим. А з душі не спали важкі пута. І тоді Віола заговорила своїми словами, знайшла свій ключ до божественної Діви. Заговорила від самого серця, від самої глибини душі:

— Допоможи мені, рідненька. Дай мені силу і терпіння пережити це випробування. Дай мені мудрість не зробити нічого злого ні собі, ані кому іншому…

Очі Богородиці дивилися з глибоким співчуттям і материнською турботою. Віолина молитва ставала усе щирішою і більш проникливою, легко відшукувалися потрібні слова і потроху спадав тягар з душі. Віолі здавалося, що ікона жива і чує, її дух витає десь тут, поруч.

— Знаю, що не може він належати мені, ані я йому. Що ми — люди пошлюблені. Але ж, Матінко моя, не можу примусити себе припинити його кохати! Його не можна не кохати, бо він не такий, як інші. Він не байдужий. Йому усе цікаво, йому усе живе. Він горить життям, яке йому дане. І цим не можна не запалитися, не можна не захопитися. Богородице Діво, не прагну єднання з ним, але й не сила мені терпіти ці пекельні муки, поки його не бачу. Змилуйся наді мною, полегши мої страждання. Але