Читати книгу - "Яр"

Я більше не слухав, голова вже не сприймала нічого. Про таке розв'язання проблеми я навіть не мріяв, був певен, що росіяни б'ють німців десь на чужих територіях. Виходило, тепер я можу принаймні не тремтіти за своє життя, але я несподівано для себе усвідомив, що перемога Гітлера мене теж не втішає. І раптом відчув незбагненну порожнечу навколо себе. «Битимемо ворога на його ж території». Було таке? Було ж?..

Я підвівся й, похитуючись, пішов до дверей, тоді повернувся назад і знову сів на ліжко. Цілковита порожнеча... Я проказав чужим голосом:

— Треба... йти.

Мати заголосила, почала хапати мене за руки, ще не знаючи, що я надумався робити й куди йти. Але я гарячково вдягався, не потрапляючи ногами в холоші. Коли ж нарешті вдягся й вийшов до хвіртки, із вулиці почувся забутий голос нашої сусідки баби Макарихи, я впізнав його відразу:

— Чи чули? Німці вже в Улянівці й у Веприках!

Я повернувся й мовчки сів у затінку біля веранди. Мати підійшла до сусідки, а я сидів і не міг спромогтися бодай на якусь думку. Перед очима спалахували червоні й зелені кола — так у мене завжди починалась пропасниця. Згодом я встав і поплентав до хати. Давно-давно колись у старій шафі з облупленою фарбою завжди лежала батькова махорка. Тоді я не вживав того трійла, але тепер заходивсь нишпорити серед бебехів та батькового інструменту, який досі лежав у шафі. На дні сірої полотняної торбинки таки знайшлося трохи кострубатої січки, яка давно видихалась. Я видер! аркушик настінного календаря з датою «28 серпня» й тремтливими пальцями скрутив незграбну цигарку. Лютий дим серпом розітнув груди, тілом розлилася п'янка хвиля, та голова й від цього не проясніла.

Рипнули двері, протягло й тоскно. Я сіпнувсь, ота нога немов зачепила в моїй душі ще живу струну. Спершись на одвірок, стояла мати й дивилась на мене жалібними очима.

— Це вже й ти куриш!.. «Там» навчився?.. Стіки ж год...

У руках вона тримала папірчину, завбільшки як пів зошитового аркуша. Мати простягла мені той клаптик, і я прочитав:

«У Єрусалыми було одкрытое небо и был слышен голос Господен...»

— Баба Макариха дала. Перепишіть, каже, десять разів і роздайте ближнім...

Я вийшов і сів на приступку веранди. Від їдучого диму трохи наморочилося в голові і я, сам того не помічаючи, хитався з боку на бік. «У Єрусалыми було одкрытое небо...»

Не зважаючи на буйний день, вулиця неначе вимерла. Отже, в Улянівці й Веприках... Я намагався збагнути все це, але в голову раз по раз лізли слова: «У Єрусалыми було одкрытое небо...»

Кинувши недопалок просто поперед себе на доріжку, я сперся ліктями на коліна й застиг. Десь далеко-далеко, може, за тими Веприками чи й ще далі, глухо гупали вибухи, а тут стояла парка й мертва тиша. «У Єрусалыми було одкрытое небо...»

Німці не з'явилися ні ввечері, ні вночі. До самого ранку далеко за Веприками, Улянівкою та іншими степовими селами палали заграви, гупіт артилерійської канонади не переставав, і було враження, нібито десь на сусідній вулиці, либонь, у стайнях районної пошти, гарцюють застояні коні.

Перші мотоциклісти з'явилися пізнього ранку, годині о десятій, прогуркотіли центральною вулицею від міської бані до собору, тоді майнули в бік розсадника, повернулись назад і зникли за мостом. Невдовзі по тому на мосту забовваніли високі криті автомашини з тупими носами й різними емблемами на бортах. Попереду лопотів мотоцикл із пригвинченим ручним кулеметом. Решта мотоциклістів замикала колону з десяти вантажівок. Ярівчани виглядали з вікон і з-поза парканів, пильно стежачи за кожним рухом ворожої моторизованої частини.. Біля собору машини поставали, і з кузовів заходилися стрибати піхотинці в сиво-зелених мундирах і гостроносих пілотках. При боці в кожного висіла кругла бляшанка протигаза, а на грудях — чорний автомат. Німці розташувалися табором, викотили на середину похідну кухню з високим відкидним коминком, певно, лаштувалися варити їжу.

І тут сталося те, про що потім довго балакало все містечко.

Урочисто вдарив соборний дзвін, і з храму вийшло кільканадцятеро людей. На чолі виступав рахівник колгоспу імені Чапаева Григорій Луценко, а трохи за ним двоє молодих — дівчина й хлопець — у національних українських строях. Поперед себе простоволосий Луценко ніс на вишиваному рушнику велику хлібину. Процесія підійшла до автомашин, зупинилась, до неї наблизився котрийсь із німців, тоді побіг назад, і з табору виступив офіцер у срібних погонах і високому кашкеті. Що він говорив із Луценком та його супровідниками — того ніхто з ярівчан не знав, бо всі нишкли за парканами власних домівок. Але незабаром одна машина виїхала на дорогу й подалася до будинку райкому партії. За годину там розташувалась комендатура, головний орган окупаційної влади в Ярі.

Містом покотилися чутки, одна за одну несподіваніші. Наступного дня на базарі гомоніли про все, що завгодно.

— Кажуть, сахарний завод вивозитимуть у Германію.

— Мели. Нашо він їм там? А он шо землю роздаватимуть хазяїнам — то правда.

— Забожись!

— А єй-бо. У Германії колгоспів нема. Кождий дядько сам собі хазяїн, як і в нас колись було.

— Мо-оже...

— Колгоспи порозганяють, ось побачиш.

— Мо-оже... От якби міні оддали мого буланого. І хомут. Я з хомутом його до колгоспу здав. І гарбу, і плуг, і борін аж дві!

— А степу в тебе скільки було?

— Та-а, стену не багацько. Дві десятини. От якби оце...

— Дві десятини. У мене он чотирі з половиною, та ще й вітряк.

До розмови встрявали й інші, бо