Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Та повернімося до українських перекладачів Біблії. Один з них — знаний професор Іван Огієнко, пізніше митрополит Іларіон (до речі, Іван Огієнко є автором слів відомого українського романсу «Не питай, чого в мене заплакані очі» і братом прадіда видатного нашого спортсмена Сергія Бубки) — вже після того, як переклав Біблію, раптом пише фундаментальну працю «Дохристиянські вірування українського народу» (1965 рік), у якій з любов’ю і цікавістю грунтовно вивчає віру предків наших.

Відкриваємо цю прекрасну книгу професора Івана Огієнка і читаємо: «Первісна віра була міцно пов’язана з працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя були нерозірвально пов’язані сотнями ниток... Людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, а тому до природи первісна людина ставилась як до істоти живої... релігія була одухотворенням усього довкілля... Все — сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірина, каміння, дерева, вітер, зілля — усе це живе, має свою душу, чоловіковидне».

Ось так, дорогі мої, — ЧОЛОВІКОВИДНЕ! Іван Огієнко був переконаний, що давньоукраїнські волхви-ясновидці уміли спілкуватися з вищими силами: «З Богом не можна говорити звичайною буденною мовою, — він цієї мови не зрозуміє і не послухає. Треба знати Божу мову, і її власне знали волхви. Молитву до Бога не кожен уміє сказати належно, — вміють це найкраще волхви. Поет-співець — це також волхв, жрець, бо знає Божу волю й уміє по-божому говорити».

Ось чому всі вороги України так боялися віщого слова наших волхвів, а потім і сліпих кобзарів — їх винищували фізично, мову і пісню забороняли. Але: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине»! На українській землі, каже Ліна Костенко, «усе живе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів». І — «там досі моляться Стрибогу високі в сонці ясени».

З мовленими давно словами Івана Огієнка перегукується сказане недавно Шевченківським лауреатом Володимиром Коломійцем:

«Це справді „золотосяйний світ“, в якому щедра гра небесної води й сонячно-зоряного вогню, велика повінь срібно-блакитних і золотих тонів гармонійно передають зв’язок людини давньої Руси-України і ще віддаленіших епох з язичницьким піднесено-одухотвореним Всесвітом».

І тут вже «хай мовчать Канти і Шопенгауери перед глибиною цієї метафізики наших віщунів і волхвів!» (Володимир Шаян).

Артур Шопенгауер вже мав слово у цій книзі. Було б несправедливо не надати його іншому класику німецької філософії Іммануїлу Канту:

«Дві речі сповнюють душу завжди новим і дедалі сильнішим подивом й благоговінням, чим частіше і довше ми про них розмірковуємо, — це зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас».

Всі історичні релігії Кант кваліфікував як види фальшивого богопочитання. Він був переконаний, що істинна набожність — це кульмінація доброчесності. І що коли Бога вшановують «не морально доброю поведінкою в громаді», а культовим йому поклонінням, то Бог перетворюється на ідола і «релігія робиться тоді ідолопоклонством».

Політика Космосу може бути тільки національною, щоб не обезличити Господа. У кожному Краї на землі народ розвивається за образом своїм! (Український народ каже: «Кожен край має свій звичай»).

Запам’ятаймо космічну аксіому: Святе Письмо і його сповідники мають бути одномовцями! Відомо: будь-який переклад неминуче змінює першоджерело. (Ісламські релігійні авторитети рішуче сказали усім бажаючим перекласти Коран: Святі Писання неперекладні! У Корані мовою оригіналу — арабською — точно визначена кількість слів. Кожне слово в оригіналі може мати сім смислів. То як же перекладач вловить потрібний?! Оригінал — жива троянда, переклад — зрізана й висушена. Деякі переклади Біблії співвідносяться з оригіналом так, як живе тіло і тіло, яке вже покинула душа...)

Ми говорили про чотири українські переклади Біблії. Жоден з них не може бути Святим Письмом українців, бо це лише переклади з чужих мов — так і написано: «із мови давньоєврейської і грецької на українську наново перекладена». Біблія може бути Святим Письмом лише для носіїв мов, якими вона писана. Українці — як і всі інші народи — у перекладі можуть мати справу лише зі смислами оригіналу, досить наближеними і неточними. (У перекладах Біблії на провідні мови світу вже знайдено понад сто тисяч (!!) різночитань. Про одне з найжахливіших — переклад доктора теології отця Рафаїла Турконяка — ми вже розмірковували.)

Візьмемо «ключ розуміння» Біблії — слово Бог. Виявляється, в п’ятикнижжі Мойсея, писаному давньоєврейською, слова Бог нема. Позначається він там різними власними іменами: Елогім — множина від слова ель; Ягве, Єгова, Саваоф...Знову згадаймо Шевченкове: «...одурить Саваоф, та не одурить Бог». Для Тараса Григоровича, як і для кожної притомної української душі, Саваоф і Бог — різні речі! А є ж іще Елогім (у множині!), Ягве, Єгова...То чому ж наші перекладачі ставлять замість цих іудейських імен українські слова — Бог, Господь?!

Ось лише маленький фрагмент перекладного «святого письма»: «І ти понищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними...». — П’ята книга Мойсеева, Повторення закону VII, 16. Такий ось форменний, словами Ліни Костенко, «бред второзаконія»...

До цього жахіття ніяк не туляться питомо українські слова Бог і Господь. Слово Бог (санскритське bha, bhaga) — значить світло, зоря, доля, щастя, краса, благо, любов. Наша азбука дає таке буквальне розшифрування: бог — буки он глаголить. І вже аж ніяк не може наш рідний Бог глаголити отой «бред второзаконія» — «І ти понищиш всі ті народи...»

«І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови». (Микола Іванович Міхновський, книжка-промова «Самостійна Україна», 1900 рік). Предки наші молилися своїм добрим і милосердним «Богам весняним — Перунам і Ладам». А ми, їх правнуки погані — чужим і немилосердним Елогімам, Ягве, Єговам, Саваофам... І нема в оригіналі Біблії ні Ісуса, ні Марії — є там юдейські імена Єшуя і Міріам.

Не