Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

Екзарх (грец.) — у церковній православній і східнокатолицькій ієрархії титул глави церковного округу. ">[17] Києво-Вишгородський. У столиці — космополітичній, динамічній і жадібній до нових облич, вражень, манер — його появу оцінили гідно. Сам він також їхав до Києва з великою цікавістю й урочистим відчуттям сповненої долі, якщо не глобального, то принаймні сімейного масштабу.

«Мій покійний батько воював на Першій світовій війні, а потім був „усусом“ — так називали Українських січових стрільців. Він разом із військом рушив до Києва, але дійшов лише до Шепетівки. Він дуже переживав, що так і не мав нагоди побачити Києва. Я пригадую, коли більшовики прийшли в 1939-му до Львова (то були „перші совіти“), мій батько був книговодом в університеті. Попри те, що часи були тоді непевні, він усе думав, чи не можна б якимись способами дістати путівку до Києва? З того нічого не вийшло, а він усе повторював, що так хоче побачити столицю. Натомість поїхав до Америки, і Києва так ніколи й не бачив. Мушу щиро сказати, батько був такий захоплений тим бажанням, що воно і мене просякнуло. Я теж усе думав: от би мені колись поїхати до Києва!»

І так сталося. Блаженніший приїхав до столиці з владикою Юліяном Вороновським. Їхали зі Львова потягом 12 годин — страшенно довго. Здається, то була рання весна. Сніг уже танув, днина була захмарена, багато калабань на дорогах, тому перше візуальне враження Гузара було майже прикре. Пізніше він часто бував у Києві. 1996 року, коли став екзархом, навіть жив там недовго — мав приміщення на вулиці Різницькій. Потім мусив повернутися до Львова, але у справах часто приїздив до столиці — і завжди радо. Та вже не їхав потягом — летів літаком, тож мав інші, добрі враження від цього міста.

У Києві патріарх мав нагоду зустріти різних людей. Йому щастило, бо більшістю потрапляв на людей відкритих, із позитивним підходом до життя. Єдине, про що він шкодує, — не мав часу на те, щоби краще пізнати це місто. Та навіть просто проходити по вулицях Києва для нього була великою приємністю.

Цей перший київський період життя Блаженнішого був дуже коротким — усього півроку. Тим не менш, саме цей момент засвідчує вихід Української греко-католицької церкви з регіонального гетто, саме тоді вона заявила про себе, як про церкву для всієї України, що стало вагомим фактором внутрішньої політики країни. Церковне керівництво розуміло необхідність цього кроку. Це була озна­ка того, що УГКЦ із об’єкта чужих політичних розкладів, як це було у період катакомб і виходу з них, перетворюється на суб’єкт. Період, коли вона була лише ставкою в чужих іграх, добіг кінця.

Це було першим виходом на велику політичну сцену і для Любомира Гузара, який майже миттєво завоював симпатії столичної публіки і, що не менш важливо, зміг уповні проявити свої таланти. Тут, у Києві, він знову приймає на себе роль посланця. Тепер уже цілої плеяди патріархів — від митрополита Андрея Шептицького до патріарха Мирослава Івана Любачівського. Цей його приїзд означав не тільки повне й остаточне повернення УГКЦ на батьківщину, але і її претензію на становлення київською, а отже, і всеукраїнською церквою.

Злі язики не втомлювалися висувати версії, одна саркастичніша за іншу. Говорили, що Гузар «утік» зі Львова, де ніколи й нікому не було легко, де йшла постійна боротьба між «місцевими» і «діаспорними», «лібералами» й «консерваторами», «патріархістами» й «ватиканістами» — неважливо, між ким, головне, що по жодному килиму ніхто не міг пройти спокійно і впевнено. Подейкували також, що його «прибрали» зі Львова, як особливо небезпечного і сильного гравця. Ще однією версією було припущення, що Гузара відправили до Києва з тим самим формулюванням, із яким віддали пост прем’єр-міністра Марґарет Тетчер: щоб «зламав собі шию». Адже це не жарт — призначити у Київ греко-католицького екзарха! У той час, коли у столиці в гарячих суперечках і конфліктах ділили сфери впливу між МП, КП і УАПЦ, жодна з цих церков не мала ані найменшої симпатії до греко-католиків. Із УГКЦ мирилися, допоки вона не виходила за межі трьох областей, що складають історичну Галичину, залишаючись у статусі регіональної. Призначення екзарха УГКЦ до Києва неминуче розглядалося як посягання на чужу територію і не могло не стати приводом для сплеску голівару[18].

Так, Київ для УГКЦ був важким плацдармом, який не кожен зміг би взяти, тим більше — утримати. У церковному Києві на той час було «тісно» й гаряче, а дати відсіч уніатам (особливо для сил, що представляли інтереси Москви) було «справою принципу». Прихід, або радше повернення уніатів до Києва означало б для Москви історичну поразку. З огляду на те, як трепетно в Росії ставляться до своєї версії історії та «великих перемог», годі дивуватися тому, що незримі бої за Київ велися відчайдушно і з застосуванням усіх можливих важелів. Утім, появу в Києві Любомира Гузара сприйняли позитивно всі, хто не був занадто заангажований у міжправославних чварах. «Від нього всі у захваті. Буквально всі», — такою була загальна думка київської інтелігенції — як віруючої її частини (незалежно від конфесійної приналежності), так і атеїстів. Виявилося, що Гузар — саме та людина, яка не тільки найкраще підходить на роль представника УГКЦ у Києві, такої людини просто не вистачало. Без нього українське життя було неповне. У чомусь «праві» мали рацію: поява греко-католицького екзарха у Києві якщо не посилила їхні позиції миттєво, то помітно вдарила по радянських міфах, якими годували центрально- і східно­український електорат «ліві». Блаженніший виявився серйозним викликом і для анти­української, і для антизахідної міфології.

Під час першого призначення Гузара до Києва ці міфи ще потужно впливали на свідомість українців, тому заснувати екзархат у столиці було сміливим рішенням, яке вимагало добре підготованого виконавця. Мабуть, так само, як і Марґарет Тетчер на шахтарях і докерах, Гузар цілком міг «зламати собі шию» на Дніпрових кручах, бо тоді в напрямку так званого українського П’ємонту дивилися, м’яко кажучи, недовірливо. Не тільки в Києві в той час ставилися з прохолодою до галичан — Галичина відповідала Києву тим самим. Наче між столицею України й авангардом українського відродження лежав не скромний Збруч — легендарна «лінія поділу», а Великий Каньйон.

Галичина зберігала власні травми і таємниці. Ще були живі безпосередні учасники трагедій — ті, хто сидів у схронах, був членом боївок, був узятий зі зброєю, відбув табори, став свідком розправ, хто був викинутий зі своїх хат і з усією сім’єю вивезений до Сибіру, хто «стукав», щоб не розділити цю долю. Ті, кого «здавали», і ті, хто «здавав», дотепер жили по сусідству — і все одне одному пам’ятали. Знали — і мовчали. Тут дуже добре навчилися мовчати.

У цих людях досі жило глухе презирство до Києва, який «здався більшовикам», зрадив себе. А ще більше через те, що здав своїх полякам. Усе ще жила впевненість у тому, що якби Київ не здав ЗУНР, «усуси» ще повоювали б за столицю — регулярна армія, обстріляні в Першій світовій чоловіки, а не триста студентів під Крутами… Натомість Київ відкупився від поляків Західною Україною — і вона мала тепер із повним правом похмуро запитати у столиці словами класика: «Ну що, синку, допомогли тобі твої ляхи?..»

Галичина була погано інтегрована в Україну — не тільки тому, що декілька століть належала іншій імперії, а через те, що протягом ХХ століття вони з Києвом