Читати книгу - "Роза Вітрів"

Тому я й заборонила собі по-справжньому вважати себе зіркою, по-справжньому вірити усьому, що відбувається. Тільки грати роль, тільки грати.

На зупинці однин алкоголік, жінка з великими торбами з супермаркету, троє підлітків і жодного тролейбуса.

Закурюю. На морозі це особливо смачно. Ногам і дупі палюче холодно у панчішках, боюся застудитися.

Чекали довго. Вже встигла й погарцювати на місці. У тролейбусі було не надто тепло, зате порожньо, водій не продавав талончиків і гнав на повну — таке дивне свято у нічних рогатиках.

Я сиділа біля вікна, кинувши на сусіднє місце свою ручну поклажу. Дивилась на слова на синій обшивці сидінь. Have a good trip.

Взяла і розревілася.

Я бережу у пам’яті знайомство з Єжи, ніби ключ від будинку, якого не існує.

Ми завжди усім цікавим казали, що познайомилися у туалеті. Це правда лише почасти.

То був оксамитовий сезон, початок вересня. Нас, п’ятий курс, за доброю пам’яттю класичних пленерів вивезли на Південне узбережжя Криму. Жили ми у наметовому містечку, що для більшості було пеклом, а для мене звичним і комфортним раєм. Готували по черзі в казанку, вночі збиралися коло багаття і співали під гітару. Я, хоч і поганенько, але і собі іноді влаштовувала концерти.

Вдень акварелями, щоб не тягти із собою тюбики з олійною фарбою, писали море й скелі. Я не люблю акварель, мені ближче до душі правдива суть грифеля.

Себе я пригадую блаженною і навіженою мешканкою сонячного вару: копиця з вигорілого русявого волосся, що утворилася від безперебійного пірнання; обгорілий ніс і подзьобані комарами й москітами кінцівки. На голові крилато-крислатий бриль. Це тільки Міла Йо-вович в умовах постійного моря може виглядати на всі сто, а мені хоч і казали, що чимось до неї подібна, але була схожою на героїню фільмів Тіма Бертона, не краще.

Єжи з’явився пізніше від усіх, за кілька днів після заселення. Виявилося, що це наш новий студент, який брав до того академвідпустку на кілька років, а отепер повернувся до науки.

Коли я його побачила, то сіла й засмутилася. Він був до того красивим, що аж стало шкода його через цю красу.

Єжи викликав чималий резонанс, став авторитетною темою розмов і мішенню усіх дівочих поглядів. І взагалі, своєю персоною затьмарив навіть рідкісний та визначний факт перебування на морі з однокурсниками.

Єжи мав нестерпну харизму Бога Сонця. На нього неможливо дивитися, не мружачись, не сліпнучи, пробачаючи йому через цю сліпоту цілий букет погрішностей і брутальностей. Несвідомо мої одногрупники почали перебирати його принцип ледачого девіантного житія, дивакувату манеру розмовляти із ледь помітним акцентом, медово розтягуючи склади.

Єжи мене не помічав, а я і не лізла поперед його очі. Гасала узбережжям, збирала мушельки, ночами пила на березі місцеве вино, філософствувала, днями бісилася у камінні й воді. Час від часу щось писала. Рідко лишалася сама і вважала себе вільною, немов юний метелик серед кодла волохатої отруйної гусіні.

Туалет у нас був дерев’яний, як у селах. Один на всіх, тож, біля нього завжди організовувалася черга. Якось стояла я у черзі, що складалася тільки з мене, чекала, курила, мізкувала про світобудову... Раптом прочинилися дверцята, у прорісі з’явилася розгублена макітра Єжи.

— Слу-ухай, а у тебе немає за-айвого папірця? — прошепотів.

— Є,— розірвала свій шматок порівну.

Отак ми і познайомились. Я подумала, і якось перехотілося до туалету.

— Я — Єжи,— вийшовши, прорік.

— А я Роза.

— Ти мене врятував-ала,— не без сміху заявив він.— Ходімо, і я з то-обою чимось поділюся.

— А у тебе щось є? — зацікавлено відказала і почимчикувала за ним.

Виявилося, що у Єжи було море.

Він вхопив мене на руки, як мішок з крупою, й поволік у хвилі.

— А-а-а-а! — кричала я і теліпала ногами в повітрі.— Ти мене потопиш!

Не те щоби було дуже страшно, чи я дійсно гадала, що він збирається мене топити. Хотілося кричати! Часом виникає якесь бажання просто подертися донесхочу. А де це робити, як не у горах чи на морі?!

Єжи поклав мене одягнену просто на воду. Було неглибоко, десь йому по підборіддя. Трішки занурився, дивився на мене. Очі в нього точно-точно такого кольору, що морські хвилі.

Єжи добрий, він не став навіть пробувати мене втопити, хоч я і лежала горілиць абсолютно беззахисна, засліпла від полуденного сонця й до того ж у обважнілому мокрому сарафані. Зате я недобра. Щойно він втратив пильність, як налетіла, обвила ногами й потягла на дно. Хитра, підступна Роза.

Я думала, що він кинеться помститися мені, підтримає гру. Але натомість якось по-дитячому образився:

— Дава-ай домовимося, що будемо пригляда-ати за морем. Коли тебе немає поряд — то я гляді-ітиму, аби ніхто не поцупив твою полови-ину. А коли я дале-еко — то ти слідкуй,— сказав він і погріб собі десь у керунку прозорої межі небокраю.

Я сміялася. Вибиралась на берег по камінцях, плутаючись у мокрому шовку сарафана і сонячно сміялася.