Читати книгу - "Ігри долі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Десь далеко її розум усвідомлював, що це нещасний випадок, що він не хотів, щоб, так сталося та буквально весь організм затуплював, проганяв цю думку. Серце несамовито краяло і кровоточило, душа кричала від болю, розум не хотів підчинятися здоровому глузду, все тіло плакало за втратою.
Лікарі говорили, щоб вона так не горювала, що у неї ще будуть діти, операція пройшла вдало і є можливість знову завагітніти. Але Аню це поки що не радувало, не те, щоб вона не хотіла дітей, просто зараз думати про інших дітей, коли ти щойно втратила вже одну дитину, це якось несправедливо по відношенню до неї.
«Ніхто й ніколи не зможе її замінити, скільки б в мене не було дітей», — роздумувала ображена жінка.
Ніколас знав, що Аня ненавидить його, він і сам себе ненавидів. З часом вона його, можливо, пробачить, та зараз вона неприступна й холодна як стіна. На всі його вибачення і слова тримається осторонь, мовчить, він навіть запереживав чи не зійшла, часом, вона з розуму через горе, але лікарі його запевнили, що все гаразд, що вона психічно здорова, і що їй потрібен просто час звикнутися із ситуацією, яка виникла. Тому потрібно набратися терпіння і чекати, що Ніколас і зробив. Він щодня навідувався в лікарню, сидів біля неї з ранку до ночі, та його старання були марні: Анна не сказала йому жодного слова. Він би зрадів навіть якби вона сказала, що зневажає його, ненавидить, все, що завгодно. Але не її мовчання. Спочатку Ніколас думав, що так на неї згубно діє атмосфера лікарні, де все нагадує цю жахливу подію, та навіть вдома його Аня не реагувала інакше, завжди холодна і стримана, без емоцій, наче мертва, тіло її рухалося та душа, похована десь далеко в її тілі, не відкликалася.
Йшли дні, місяці …Аня потрохи відходила від втрати, почала розмовляти, хоча Нік і не почув такі бажані для нього слова: «Я тобі вибачаю», та все ж тішився думкою про хороші переміни в Анні.
Аня продовжувала жити, змирилася з думкою, що нічого назад вже не повернеш, треба жити далі. Та легше сказати, ніж зробити. Її життя втратило сенс, вона нікуди не виходила, ні з ким не говорила, хоча подруг, як таких, вона не мала, але було багато знайомих жінок, які час від часу її навідували та й ті перестали ходити, коли побачили, що їм там не раді. Ніколас це не схвалював, це ж дружини його ділових партнерів, знайомих, а вона з такою холодністю їх відштовхує. Не один раз він говорив Анні про її негідну для її класу поведінку та вона на це навіть не зважала, а продовжувала робити своє. Ну, не вміє вона лицимірити, ну, не вміє вона сміятися, коли їй сумно, ну, не вміє бути ввічливою, коли їй людина не подобається, і що? На що чула відповідь:
— То навчись. Потрібно, щоб ти це вміла, мені потрібно, розумієш?.
— Чому ж ти не питаєш, що мені потрібно? Що я хочу, а що не хочу? Завжди є тільки ти і твоє «хочу» і «треба». — говорила Анна.
— Ти ж знаєш, що я роблю це заради нас, заради нашого майбутнього, заради наших майбутніх дітей, які не будуть обмежені в чомусь, — відповідав Ніколас.
— Та як ти смієш говорити мені про дітей? Завагітніти, щоб ти знову цю дитину вбив?
Краще б вона цього не говорила. Ніколас аж кипів від люті. Стриманість кількох місяців «виллються» зараз в цей час і в цьому місці.
— Тепер, як ти смієш звинувачувати мене у вбивстві сина, я його любив не менше, ніж ти.
— Та що ти говориш? Якби ти любив нас так, як говориш, нашому синові було б уже майже півроку.
— Я знаю, мені виправдання немає, але я не хотів, щоб так сталося. Я сам себе звинувачую у цьому, але я тоді ненавмисне. А можливо, це доля вмішалася.
— Не будь егоїстом. Не вплутуй у цьому ще й долю, це ти, п’яний, ти обірвав життя мого хлопчика.
— Відколи він став тільки твоїм, він і мій, якщо я не помиляюся, хоча вас, жінок, не убережеш.
— Як ти можеш мене звинувачувати у зраді, ти ж знаєш, як я тебе кохала. А на сина ти втратив свої права в той момент, коли спокусився на його життя.
— Та скільки ще тобі торочити, що це нещасний випадок, скільки ще просити пробачення.
— Тобі життя не вистачить замолити провину переді мною і перед нашим ненародженим сином.
Після сказаних слів, в яких можна було почути презирство, Анна покинула кабінет Ніка, в якому йшов цей діалог, причому грюкнула дверима і попрямувала до своєї кімнати все ще оплакувати втраченого сина.
Ніколас, у свою чергу, теж покинув кабінет, причому так грюкнув дверима, але сильніше, ніж Анна і не лише від кабінету. За ним зачинилися і вхідні двері до будинку. Це був перший раз, коли він не ночував дома.
XIКімната, в якій насамоті сиділа красива молода жінка, була дуже вишуканою. І велике ліжко темно — червоного кольору з дивовижним орнаментом, покритим золотом, і надзвичайних розмірів гардеробна шафа такого ж стилю, і туалетний столик з овальним дзеркалом посередині, і підібрані в тон стінам атласні штори на вікнах — символізували розкіш і витончений смак дизайну.
Та жінка, не помічаючи цієї краси, тихо сиділа у сутінках, а з її очей текли гіркі сльози, сльози розчарування за втраченим коханням, за можливістю змінити життя на смерть. «Поміняти одне пекло на інше», — промайнуло у голові Анни, і вона іронічно посміхнулася.
«Треба взяти себе в руки і готуватися до вечері, бо буде ще гірше, ніж вже є», — думала Анна і лінивою ходою підійшла до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри долі», після закриття браузера.