Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На Третьому надзвичайному великому зборі ОУН Самостійників-Державників у серпні 1943 р., на хуторах поблизу села Золота Слобода Козівського району на Тернопільщині, звільнений на той час із посади «урядуючого» провідника Микола Лебедь навіть стверджував, що УПА скомпрометувала себе своїми діями проти поляків і що ці дії провокують німців на відплатне нищення українських сіл. Принаймні така інформація зафіксована у протоколі допиту в НКВС від 25 серпня 1944 р. учасника цього ж Збору, члена Центрального проводу ОУН Михайла Степаняка[90].
У будь-якому разі, не викликає сумніву, що гітлерівці використали антипольські дії УПА для набору до своїх поліційних формувань наляканих цими діями місцевих поляків, а також для перекидання на Волинь польських жандармських частин з Генерал-губернаторства з метою залучення їх до антиупівських акцій та репресивних заходів щодо цивільної української людності. До речі, останнім у книзі В. і Є. Семашків не приділено достатньої уваги.
Уже в березні — квітні 1944 р. під час контактів члена Центрального проводу ОУН(Б) Івана Гріньоха з представниками німецької служби безпеки і поліції в Генерал-губернаторстві останні вимагали від української сторони негайного припинення антипольських дій. Гриньох відповів, що «ОУН зробить це, але тільки за умови, якщо будуть ліквідовані всі перешкоди на шляху до досягнення організацією її головної мети — боротьби проти більшовизму, а українцям буде гарантовано Німеччиною припинення польського терору проти них»[91].
Таким чином, будучи загалом зацікавленою у підтримуванні стану ворожнечі між українцями та поляками, німецька окупа-ційна адміністрація, однак, не прагнула до того, аби ця ворожнеча набула форм масового збройного зіткнення чи обопільних «пацифікаційних» рейдів, які б вона не змогла взяти під власний контроль.
Зрештою, віддаючи належне авторам книги за їхню копітку працю і прагнення зберегти пам’ять про людську трагедію, хотіли б наголосити також на необхідності того, аби й українські дослідники, наслідуючи польський приклад, підготували збірку спогадів волинян, що постраждали в роки Другої світової війни від дій різних польських формувань та угруповань.
Якщо спробувати підсумувати загальну позицію польських істориків обох вищевказаних груп («ревізіоністів» і «традиціоналістів») з найдискусійніших проблем українсько-польських взаємин часів війни та перших повоєнних років, то матимемо приблизно такі результати. Причини здійснення польською владою примусової переселенської акції «Вісла» в 1947 р., на їхню думку, слід пов’язувати з усією попередньою діяльністю ОУН і УПА як на території Західної України, так і у так званому Закерзонні (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя).
Щодо дій формувань УПА на Волині й у Східній Галичині, то всі польські науковці без винятку визнають їх «злочинними» стосовно місцевої цивільної польської людності. Різниця між ними в поглядах полягає лише в тому, що «ревізіоністи» вважають, що ОУН і УПА мали на меті тільки усунути поляків з етнічних українських земель, тоді як «традиціоналісти» впевнені в тому, що це був «геноцид щодо польськості». Причину подібної діяльності вони вбачають у характері ідеології ОУН та співпраці цієї організації з нацистами. Перші радше звертають увагу на помилкову національну політику стосовно української меншини польської влади в міжвоєнний період, а також на можливість німецьких та радянських провокаційних дій.
Більшість польських науковців визнають також, що були здійснені антиукраїнські акції формувань АК, які так само іноді мали відверто злочинний характер. Але якщо частина з них виправдовує ці дії, вважаючи їх, з точки зору людської психології, цілком зрозумілими в тій ситуації, як, між іншим, і намагання поляків спертися на підтримку німців або радянських партизанів, то інші, більш помірковані в подібних твердженнях дослідники, наголошують на необхідності продовжити вивчення проблеми.
Щодо «Закерзонського краю», то тут вони всі розмірковують таким чином. Український підпільний рух мусив бути знищений, оскільки жодна країна не допустила б існування на своїй території будь-якого підпілля. Деякі, щоправда, схильні вважати, що для цього не обов’язково було виселяти цивільне населення (150 тис. лемків, бойків, надсянців, холмщаків). Воно могло бути зосереджене в поселеннях-таборах, які б ретельно охоронялися військами, а після завершення боїв людям треба було дозволити повернутися на свої місця проживання.
Цілком відмінну позицію стосовно акції «Вісла», а також її взаємозв’язку з попередньою діяльністю ОУН і УПА в Західній Україні посідають польські історики (й не лише історики) українського походження Є. Місило, Р. Дрозд, М. Сивицький, В. Мокрий
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)», після закриття браузера.