Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нам обіцяли, що ближче до Ташкента спека не така безжальна, але я того не відчув. На узбіччі дороги — одне дерево, і ми під ним стоїмо. Води мало. П’ємо малими ковтками. Машин також мало, і ми вже тут настовбичились. Нарешті приїхала місцева маршрутка, але кажемо, що на автобус грошей нема.
— Сідайте!
— Ми попутку зупинимо. Дякую! Нема чим платити.
— Сідайте, — каже водій, до Даштабада так довезу.
Та й добре. Помістилися. Рюкзаки на колінах. Люди посміхаються і зацікавлено нас розглядають. Посміхаємося у відповідь.
До міста не доїхали, бо нас запросили в гості Артик із дружиною. Так спокійно, не вперто і не нав’язливо, що загалом — нетипово. Артик сказав: «Подумай, порадься з жінкою», — дивина ще більша. До того ж це не означало ввічливості, обачності. Ні, він щиро припрошував, і діти, казав, також будуть раді. Коли тут кличуть у гості, то це не просто слова, господарі розраховують, що ви таки зайдете до них.
А домівка їхня знаходиться зовсім недалеко від траси. Кількасот метрів пройшли — і ось уже висока залізна брама, хоч і без паркана. Огорожа огорожею, а ворота повинні бути.
Хата з глини. Не велика, але й не мала. Поруч сараї, накриття для худоби, туалет, старий трактор. Рослин мало, тільки одне дерево, кущі чогось схожого на наше віниччя і подекуди висхла трава. Земля вся в порохах. Подвір’ям ходять кілька котів і качок, що здивували мене, як корова в степах Казахстану. Я звик, що качка — то водоплавна тварина. У наших селах їх заводять ґазди, котрі мають поблизу ставок, потічок або ще якусь калабаню. Як ні, то намагаються щось таки викопати в саду. А тут сухо і вода надається погодинно. Городи зрошують каналами, що тягнуться від Сирдар’ї. Про криницю не може бути й мови. Сухий наразі шланг лежить на заднім дворі, а качки ходять із розкритими дзьобами і витягнутими язиками, ніби гуси, коли агресивні. Вигляд у них стражденний. Те саме із котами, та й з нами, якщо вже на те пішло.
Господиня виходить із відром і скроплює землю в тіні коло хати. Стелить туди верету і дві курпачі — традиційні узбецькі матраци. На таких сидять за столом, відпочивають і сплять.
Дається взнаки наша нетутешність і непристосованість, бо в роті у мене сухо, аж говорити важко, а узбеки, відколи додому прийшли, навіть про пиття не подумали. Прошу води. З відра, кажуть, брудна, але зараз доброї принесуть. Я ж розумію, що спрага у нас зовсім різна, бо принесли ту воду ніби каву — не менш як за десять хвилин. Зате яку! Велика пластмасова миска до половини заповнена льодом (не кубики!). До неї ще ківш із водою. Воду виливаємо в миску і так п’ємо. Крижану. Можемо робити лиш маленькі ковтки, але поглинаємо все однаково швидко. Потім знов доливаємо води поверх льоду і знову п’ємо. Так декілька разів, аж поки принесли чай. А ще хліб, пряники і цукерки.
Найкраще тамувати спрагу гарячим чаєм. Від холодних напоїв тільки гірше, якщо треба довго протриматись. Коли моє розпечене тіло отримує крижану воду, то все дужче відчуває, яке ж воно насправді гаряче. Це роздражнює, але хочеться ще і ще, подібно, як із розчухуванням комариного укусу. В дорозі, бувало, ми довго трималися на гарячих напоях, але коли були магазини й гроші, зривались на «Ice Tea» або кока-колу з холодильника. За таких умов дволітрова пляшка на двох порожніє миттєво.
До цієї подорожі я ніколи не відчував, як напоєм стає будь-що, де є вода. Їси кавун і зауважуєш, як жадібно всмоктуєш його соки. Одного дня, коли їхали Казахстаном і мали з собою обмаль води та їжі, а шлунки від ранку набивали тільки сухою поживою, на вечерю постановили зварити суп. Насправді — кілька картоплин та жовтих перців у трохи солоній воді. Скромний був харч, і я його насправді не їв, а пив. Насолоджувався кожною ложкою. Що там картопля, що перець, коли я жадібно посьорбував рідину? Так тоді й не напився.
Відчуття постійної непереборної спраги тримало мене зо півтижня, відколи перетнули казахський кордон. Боявся, що так воно буде й далі, та організм адаптувався. І хоча води хотілося часто, але спрагу реально було втамувати або ж терпіти і сприймати це спокійно.
Чаю ми пили багато. Тим більше, наливали господарі всього лиш по півпіали. Тут не прийнято, як у нас, — повну чашку. Їхнім способом напій швидше стигне.
Раптом усі засміялися. Мале кошеня прокралося до столу і не щоб хапнути їжу, як то українські коти, а попхалося мордочкою до чаю.
Сара лежить на пружинному ліжку поруч із нами. Вона дотримується урази. Посту, по-нашому. Тільки розходиться тут не в тому, щоб утримуватись від м’ясного або молочного. Від світання й до заходу сонця вона взагалі нічого не їсть і не п’є, якою б не була спека. З іншого боку, не завжди традиції аж такі суворі. Згадую історію, що трапилася на водосховищі Кайракум у Таджикистані, також під час Рамазану. Кілька сімей там відпочивали і, побачивши нас, відразу запросили до столу. Частували запеченим із картоплею бараном, і то було найсмачнішим, що мені довелось куштувати в Центральній Азії! А щодо посту: «Є одне правило, — пояснювала нам жінка, — коли приходять ці (місячні) дні, то гріх уразу тримати. Братчик хоча й постить, але для нас постарався». Чи не вперше і не востаннє в Азії ми спостерігали, як чоловік керував застіллям не лише тостами й правом слова. Він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.