Читати книгу - "Білі зуби"

— Братіку, а що я можу для тебе зробити?

Самад набрав повітря.

— Справа от у чому…

Доки він говорив, очі Ардашіра дедалі більше скляніли, його худющі ноги конвульсивно сіпались під столом, а пальці згинали та розгинали скріпку, аж доки не вигнули її у формі літери А. А — Ардашір. «Справа от у чому…» Так, у чому, власне, справа? Ага, справа в будинку. Самад якраз переїжджав зі Східного Лондона (де абсолютно неможливо виховувати дітей, справді — тут Ардашір погодився — там не можна виховувати дітей, якщо тільки не хочеш завдати їм каліцтва), зі Східного Лондона, з його неофашистськими бандами, на Північ, навіть північний захід, де все більш… більш… ліберально.

А тепер що, його черга говорити?

— Братіку… — сказав Ардашір, змінюючись на обличчі, — … це не моя справа купувати будинки працівникам, брати вони мені чи ні… я даю тобі зарплату, братіку… Так робиться бізнес у цій країні.

Ардашір навіть пересмикнув плечима, коли говорив, неначе вказуючи, що глибоко засуджує «бізнес у цій країні», але мусить йому коритися. Увесь його вигляд казав, що його змушують, це британці змушують його заробляти такі скажені гроші.

— Ти не зрозумів мене, Ардашіре. Я взяв позику і купив будинок. Це вже наш будинок і ми вже переїхали…

«Яким же чином йому вдалося це зробити? — думав собі Ардашір, дістаючи ще одну скріпку з нижньої шухлядки столу. — Та він, напевне, змусив по-рабськи працювати свою дружину».

— Мені треба лише маленьку надбавку до зарплати, щоби легше збутися того кредиту. Щоби нам трохи вільніше дихалося на новому місці. Щоби Алсані було легше, бо, ну, вона ж вагітна.

Вагітна. Важко. Тут треба було проявити чудеса дипломатії.

— Не зрозумій мене неправильно, Самаде, ми обоє інтелігентні, щирі люди, тож я можу сказати тобі прямо… Я знаю, що ніякий ти не довбаний офіціант, — зашепотів він, аби заповнити чимось паузу, а після того поблажливо посміхнувся, так, ніби сказав щось сороміцьке, щось, що мало б їх зблизити, — я дуже добре розумію твоє становище… Звісно ж, розумію… але й ти повинен зрозуміти моє… Якщо я роздаватиму на дурничку гроші кожному родичу, котрий у мене працює, то скоро ходитиму по світу, як той божевільний містер Ганді. Не матиму горщика, щоб попісяти. Я і так кручуся, як можу. От тобі приклад: якраз оце зараз отой нікчемний Товстий Елвіс, брат моєї дружини Гусейн-Ішмаель…

— Різник?

— Ага, різник — він вимагає, щоби я платив більше за його смердюче м’ясо! «Ардашіре, ну ти ж чоловік моєї сестри!» — каже він мені. А я йому кажу: «Але Мухамеде, це ж роздрібна торгівля…»

Тепер була Самадова черга завмерти і подивитися перед себе скляними очима. Він подумав про свою дружину Алсану, котра була зовсім не така покірна, як він думав про неї, коли одружувався, — їй він сьогодні мав принести погані новини; а вона ж, Алсана, часом впадала у справжню лють, та що там казати — то були цілі напади гніву. Дальші та ближчі родичі Самада вважали це поганим знаком, побоювалися, чи немає в родині Алсани якоїсь «підозрілої розумової недуги»; вони співчували Самадові, як співчувають людині, яка придбала крадену машину з набагато більшим пробігом, ніж можна було собі думати. Самад же у своїй наївності вважав, що жити з такою молодою жінкою буде… просто. Проте Алсана — ні, Алсана простою не була. Напевне, тепер всі молоді жінки такі, думав Самад. Наприклад, наречена Арчі… минулого вівторка він також побачив щось вельми непросте у її очах. З молодими жінками все тепер не так, як раніш.

Ардашір закінчив свою, як він вважав, вельми красномовну тираду, відкинувся на крісло вдоволений і заходився скручувати зі скріпки букву М — Мухул, котра мала спочивати на його коліні поруч з А — Ардашір.

— Ой, дякую, сер, — сказав Самад, — який же я вам вдячний.

Того вечора був жахливий скандал. Алсана пожбурила на підлогу швейну машинку разом з недошитими модними чорними штанами.

— Усе це дарма! Скажи мені, Самаде Мія, який сенс переїжджати у цей красивий, справді вельми красивий будинок, якщо в нас нема що їсти?

— Це гарний район, у нас тут друзі.

— А хто вони? — вона грюкнула своїм маленьким кулачком по кухонному столу, від чого сіль і перець підлетіли вгору в красивому піруеті й видовищно розсипались у повітрі. — Я їх не знаю! Ти бився на давній забутій війні з якимось британцем, котрий тепер одружився з чорною дівкою! Чиї вони друзі? І серед цих людей мають рости мої діти? Будуть гратися з їхніми чорно-білими дітьми? Але ти мені не сказав, — вигукнула вона, повертаючись до своєї улюбленої теми, — де у цьому домі їжа? — Алсана театральним жестом розчахнула кухонну шафку: — Де їжа? Може, будемо їсти порцеляну? — Дві тарілки полетіли на підлогу й розбилися на друзки. Вона поплескала по своєму животу, наче звертаючись до ще не народженої дитини, і кивнула на порцелянові скалки: — Хочеш їстоньки?

Тоді Самад, котрий теж любив мелодраматичні жести, кинувся до холодильника, розчахнув його і вивалив на підлогу кухні цілу гору м’яса. Його мати, говорив він, ночами не спала, аби приготувати сім’ї попоїсти. Вона не витрачала родинні гроші, казав він, як Алсана, купуючи готові страви, йогурти і консервовані спагеті.

Алсана з розмаху лупнула його в пузо.

— Ах, Самад Ікбол — традиціоналіст! Може, мені ше вийти на вулицю і одяг у відрі попрати? До речі, цікаво, як там мій одяг? Його їсти можна?

Доки Самад переводив подих, тримаючись за живіт, вона тут же, на кухні, заходилася скидати з себе все до останньої нитки, жбурляючи одяг просто на морожену ягнятину, залишки якої Самад