Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

було відкрито. І все ж Сталін згодився з проханням фінського уряду про припинення бойових дій, і ще 12 березня (за день до взяття Віїпурі) було підписано фактично без обговорення, «не читаючи», радянсько-фінський мирний договір. За ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок та узбережжя Ладозького озера, деякі райони в Карелії та на Півночі, віддавала-таки СРСР в оренду півострів Ханко. Здавалось би, Сталін переміг у війні, отримавши більше, аніж він вимагав у листопаді 1939-го. Але чому ж він відмовився від повного завоювання Фінляндії?

Насправді війна скінчилася ганебною поразкою СРСР. Фінські війська втратили загиблими 26 600 осіб (дуже істотні втрати для такої маленької країни — майже 1 відсоток населення). Сталін наприкінці війни заявив про 48 475 загиблих з боку СРСР. Згідно ж із поіменними списками, складеними у 1949—1951 роках Головним управлінням кадрів Міністерства оборони СРСР, радянські втрати в цій війні склали 126 875 осіб убитими, померлими від ран, хвороб і зниклими безвісти. Тим часом більшість західних істориків вважають і ці цифри заниженими й оцінюють кількість загиблих радянських військовослужбовців у 150—200 тисяч. Іще сотні тисяч поранених і обморожених. Версія про добровільне входження Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки до складу СРСР, про робітників і селян, які із сльозами радості на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів, не проходила вже ніяк. А Сталін же вів велику гру. Він сподівався, зрештою, «визволити» всю Європу, якщо не цілий світ. І тому зараз, на самому початку Другої світової, Сталін не міг завдати такого удару по іміджу СРСР як «визволителя народів». «Радянізацію» Фінляндії було відкладено на потім. Це «потім», на щастя, так ніколи і не настало.

Десятки тисяч українців опинилися серед тих, хто безславно згинув на Карельському перешийку, воюючи проти народу, який захищав свою свободу, честь, людську гідність і краще майбутнє. Практично в кожній українській родині знайдеться якийсь далекий чи близький родич, друг, знайомий, односелець, який загинув чи був поранений «на фінській».

Реквіємом їм можуть служити слова Тараса Шевченка, присвячені другу, який загинув на іншій ганебній колоніальній війні — кавказькій:

«І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну».

Що ж до фінів, то за 70 років, наскільки мені відомо, ми не спромоглися в жодній формі вибачитися за те, що намагалися разом з росіянами та іншими народами неозорого Радянського Союзу зробити з цим волелюбним народом. Точніше, намагалися зробити нашими руками комуністичні бонзи.

Війна і мир

Зимова війна 1939—1940 років, у якій Маннергейм відстояв незалежність своєї країни від Сталіна, мала наслідки не лише для Фінляндії. Розлючений величезними втратами та ганебною неспроможністю швидко подолати настільки слабшого супротивника, Сталін вигнав з посади наркома оборони «залізного» Климента Ворошилова. А Гітлер, який уважно стежив за «успіхами» свого нового союзника на Карельському перешийку, за підсумками Зимової війни прорік: «Радянський Союз — колос на глиняних ногах». Якщо вже, мовляв, маленька фінська армія могла так довго й успішно чинити опір Червоній армії, то вермахт рознесе її на шматки за кілька тижнів. Гітлер не врахував, що завойовувати чужі країни і боронити власну — зовсім різні речі.

А після Зимової війни Фінляндія почала помалу зализувати рани, розміщати людей, вигнаних зі своїх домівок, на захоплених Совітами землях, будувати якісь укріплення на новому східному кордоні. Але трохи більше ніж за рік розпочалася німецько-радянська війна. Вже силою самих обставин «обрізана» Радянським Союзом Фінляндія була втягнута у війну на боці Німеччини. Фіни вийшли на свій старий кордон на Карельському перешийку, замкнувши з півночі кільце блокади Ленінграда, й окупували райони радянської Карелії, населені переважно не росіянами, а саме карелами (більшість із яких, до речі, 1944 року пішла на територію Фінляндії разом із «загарбниками»). Проте Гітлер був дуже незадоволений діями свого північного союзника, вимагаючи від нього активніших дій під Ленінградом чи перерізати Мурманську залізницю, яка була однією з основних артерій доставки англо-американських товарів за ленд-лізом.

Маннергейм не проявляв надмірної активності. Він був зовсім не в захваті від нацистського режиму, і в союзники до Гітлера його загнала лише лиха доля. Маршал Фінляндії (це звання він отримав як подарунок до 75-річчя 4 червня 1942 року) шукав можливостей вивести свою країну з війни, зберігши землі, захоплені було СРСР у 1940 році. Це, звичайно, було програмою-максимум. Як мінімум треба було зберегти державу як таку. Після перелому у війні, після Сталінграда та Курська поразка Німеччини ставала дедалі реальнішою, і над незалежністю Фінляндії знову нависла загроза.

Верховний головнокомандувач уже давно був практичним правителем Фінляндії. І влітку 1944 року, на чергових президентських виборах, що проводилися попри військовий