Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

години. На щастя, ті години припали на обідню перерву начальника, котрий того дня пішов із кимось до ресторану і затримався там, випивши на одного «Зайдля» більше, ніж зазвичай. Повернувшись на роботу у веселому гуморі, він не відразу помітив відсутність Фелікса, і тому не довелося розповідати завбачливо вигадану дорогою брехню про те, що його несподівано викликали допомогти при ремонті старого потяга «Ярослав» — того самого, легендарного, який понад п’ятдесят років тому першим виїхав на тори новозбудованої львівської залізниці. Тепер потяг уже не курсував, але нещодавно його вирішили відремонтувати і пустити, щоб у вихідні возив львівських дітисьок до Брюховичів.

Зате тепер Фелікс знав, де мешкає його дружина. Через три дні, в суботу, він з’явиться на порозі тієї кам’яниці й подзвонить у двері. Їх йому відчинить висока сорокарічна жінка, Софіїна тета, в котрої Софія та Броніслава зазвичай обідали по середах. Розгублений Фелікс не знатиме, куди подіти букет.

— Це мені? — усміхнеться йому тета.

Фелікс мовчки подасть їй квіти. Так розпочнеться їхній роман, який тета приховуватиме від родини протягом кількох наступних років. На цьому Феліксові спроби розшукати Броніславу завершаться остаточно.

Софія не надто любила обідати у неодруженої заможної тети, котра постійно розповідала про свої болячки. Зате після обіду тета завжди давала Софії шостака, і це був вагомий аргумент. За шостака можна було купити велику прецлю в парку Костюшка чи якісь інші дитячі скарби. За це Софія була готова з’їсти навіть несмачну та смердючу м’ятну карамельку, яку тета неодмінно діставала зі золотистої металевої коробочки і давала Софії перед обідом усупереч настановам матері.

Тета часто подавала на десерт фабричний компот — вишневий або абрикосовий, — який продавали готовим у закрученому слоїку, а ще банани, помаранчі й інші смаколики з крамниці Оренштайна. В особливо врочистих випадках — солодощі з цукерні Людвіґа Залевського чи Вельца. Обидві цукерні були досить далеко — на Академічній. Розповідали, що еклери від Залевського щодня переправляли літаками до філії цукерні у Варшаві!

Щоправда, більше, ніж птисі, Софія любила цукерки «Тайойки» від Залевського, бо колись мама, купивши їх, розповіла, що ця назва походить від вигуку «та йой!», яким львів’яни можуть передавати які завгодно емоції: здивування, обурення, недовіру, переляк, захоплення. Найдешевший еклер у Залевського коштував 25 ґрошів, і то була серйозна дилема: купити крихітне тістечко в Залевського чи великий пакунок халви в кіоску Кавураса на розі площі Святого Духа. І, якби вирішувати довелося самій Софії, вона точно купила би халву просто тому, що її вистачало на довше. Але тістечко, звичайно, було смачніше.

Проте найбільше з усіх солодощів Софії смакувало італійське морозиво, яке продавали в пасажі Міколяша. Софія завжди обирала шоколадне, хоча щоразу обіцяла собі, що наступного разу скуштує якийсь інший смак. З такою самою постійністю вона замовляла сметанкове та малинове морозиво (по одній кульці кожного) в цукерні Ненецького на Ягеллонській, неподалік від їхнього дому. До Ненецького вона ходила іноді з татом після пообідніх прогульок. Мама теж водила Софію на морозиво до Ненецького після того, як перед Різдвом чи Паскою замовляла борошно, цукор і ковбаси. Мама розповідала, що колись давно цукерня Ненецького була найпопулярнішою в місті, займала розкішну будівлю в самому центрі, неподалік від Оперного театру, і тоді там подавали найсмачніше у Львові морозиво. Втім, і пізніша, значно скромніша, цукерня Ненецького цілком пасувала Софії, особливо коли кельнер давав їй до морозива додаткові вафельні рурки, які дуже апетитно хрумтіли.

Святкування Різдва та Паски займали в Софіїних дитячих спогадах особливе місце: то були центральні події року, які зберігались у пам'яті до найменших дрібниць.

Приготування до Різдва не обмежувалися тільки замовленнями провізії, а щоразу перетворювалися на помпезне театрально-кулінарне дійство. Софія дуже любила, коли мама дозволяла їй сісти поруч зі собою за стіл чи навіть доручала записувати все, що слід було придбати до свят:

- два кіля волоських горіхів;

- фунт чоколяди;

- кільо міґдалів;

- півфунта цукатів.

Софія завжди сумнівалася, чи не забракне ласощів, і кілька разів перепитувала маму, чи не зіпсуються торти, якщо там буде замало чоколяди. Мама лише усміхалася, сварила на неї пальчиком і казала:

— Коли принесемо то все, замкнемо на два спусти.

Але Софія знала, що це не допоможе і що коли дійде до печива, то кожна торбинка виявиться трохи легшою, ніж була у крамниці. І тоді мама дивитиметься на неї суворим поглядом, а Софія лише знизуватиме плечима, мовляв, що зробиш, як торбинки діряві? Та мама не віритиме і ще кілька тижнів після Різдва знаходитиме в Софіїних кишенях родзинки, шматочки чоколяди та мигдаль, із якого їй доручали знімати шкірку.

На свято мама виймала старезні зшитки з переписами, які отримала ще від своєї мами й у яких вижовклим чорнилом старанними літерами було виписано найбільші різдвяні таємниці: українською (ще з йорчиками), німецькою (то писала Софіїна бабця Ґеня, дружина греко-католицького священика) та польською (авторка — одружена з німецьким адвокатом прабабця Рената). Мама навчила Софію, що переписів ніколи не слід дотримуватися надто буквально і завжди треба довіряти своєму чуттю, бо кулінарне мистецтво, як і будь-яке інше, слід розвивати. Її годі було допитатися, чого та скільки вона кладе у страви, бо у відповідь мама завжди лише знизувала плечима і казала: «Кілько забере». Або: «На око». Проте були і сталі закономірності. Наприклад, Софія помітила, що там, де було написано «кілька коп яєць», мама клала просто кілька яєць, а де йшлося про кілограм масла, вона клала кількасот грамів.

— Хіба то