Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

також увінчаний квітами, радісно привітався зі мною і зник. Багатьох ще я бачив, а між ними у натовпі, здається, й тебе, Шаміссо. Яскраво світило сонце, але ні в кого не було тіні, і що найдивніше — нікому це не здавалося поганим. Квіти й пісні, кохання й радість в пальмовім гаю… Я не міг ні втримати ці рухливі, примарні образи, ні ясно уявити, хто вони. Але я знав, що мені приємно снити цей сон, і боявся прокинутись. Насправді я вже не спав, та не розплющував очей, аби довше втримати в моїй душі ці зникаючі видива.

Нарешті я розплющив очі. Сонце сяяло в небі, але вже на сході: я проспав цілісіньку ніч. Я сприйняв це як знак, що мені не слід вертати до готелю. Легко відмовився я від усього, що там у мене було, і вирішив, поклавшись на свою долю, податися пішки боковою стежкою, що зміїлася біля самого підніжжя зарослих лісом гір.

Я не оглядавсь на минуле і навіть не думав вдаватися до послуг багатого тепер Бенделя, хоч і міг би це зробити. Я уявив себе в новій ролі, що її мав тепер відігравати в світі. Моє вбрання було дуже скромне: стара чорна куртка, яку я носив ще у Берліні, що тільки тепер, не знаю як, трапила мені до рук. На голові була дорожня шапка, на ногах старі чоботи. Я підвівся, зрізав собі на тому місці сукуватого кийка на спомин і негайно вирушив у свої мандри.

У лісі я зустрів старого селянина, що чемно зі мною привітався, і ми з ним зайшли у розмову. Як і кожний допитливий мандрівник, я спочатку розпитав його про дорогу, потім про місцевість та її мешканців, про те, чим багаті гори і таке інше. Він розумно й охоче відповідав на мої запитання. Ми підійшли до русла гірського потоку, який спустошив велику смугу лісу. Я аж здригнувся в душі, коли передо мною відкрилась галявина, освітлена сонцем, і пропустив селянина вперед. Але посередині небезпечного місця він зупинився, обернувся до мене, щоб розказати історію цього спустошення, і тут же, помітивши чого мені бракує, урвав на півслові.

— Як же це, пане, так могло статися, що у вас нема тіні?

— На жаль, нема! — промовив я, зітхаючи. Під час важкої тривалої хвороби я втратив і волосся, і нігті, і тінь. Ось погляньте, дядьку, в моєму віці волосся знову виросло, але зовсім сиве, нігті — дуже короткі, а тінь — оце й досі ніяк не росте.

— Гай, гай! — сказав селянин, похитавши головою. — Без тіні — це зле! Поганою, мабуть, недугою хворіли ви, мій пане!

Він так і не закінчив своєї розповіді, а на першому ж роздоріжжі, що трапилося нам, пішов від мене, не сказавши й слова. Гіркі сльози затремтіли знову на моєму обличчі, а веселощі мої де й ділися.

З смутним серцем пішов я далі своєю дорогою і не шукав більше нічийого товариства. Я намагався триматись найгустішого лісу, а коли хотів перейти місце, освітлене сонцем, то мусив іноді годинами вичікувати, щоб ані душі не було на дорозі. Вечорами я шукав притулку по селах. Я, власне, хотів дістатися до копалень у горах, де сподівався знайти роботу під землею, бо крім того, що мені тепер у моєму становищі треба було заробляти на прожиття, я зрозумів, що лише напружена робота може відвернути мене від розпачливих думок.

Кілька дощових днів дуже сприяли моїй мандрівці, але мої чоботи, підошви яких були розраховані на графа Петера, а не на пішу-пішаницю, розлізлися. Я вже йшов босоніж. Треба було подумати про нові чоботи. Вранці другого дня я серйозно взявся за цю справу в містечку, де був ярмарок і де в одній крамниці продавались І старі й нові чоботи. Я довго вибирав, торгувався. Врешті мусив відмовитись од нової пари чобіт, які мені дуже подобались, бо мене злякала висока ціна. Тому я задовольнився старими — ще добрячими і міцними. Я заплатив гроші. Гарний білявий хлопець, що держав крамницю, привітно усміхаючись, вручив їх мені та побажав щасливої дороги. Я негайно взувся і вийшов через північну браму міста. Заглиблений в свої роздуми, я майже не бачив, куди йду і де ступаю ногами, бо думав про копальні, куди ще до вечора сподівався дійти, не знаючи навіть, як там і назватись. Я не ступив ще й двохсот кроків, коли помітив, що збився з дороги; я озирнувся навкруги І побачив, що опинився серед густої дикої пущі, в якій ще ніколи, здавалось, не бувала сокира. Я ступив ще кілька кроків і опинився серед пустельних скель, порослих диким мохом і вересом, поміж якими біліли снігові поля та льодовики. Було дуже холодно. Я озирнувся: ліс позад мене зник. Я ступив ще кілька кроків — навколо мене панувала мертва тиша. Всюди, скільки глянути оком, простяглися льоди, оповиті густим туманом. Сонце червоною плямою висіло на обрії. Холод був нестерпний. Я не міг збагнути, що зі мною діється. Лютий мороз примусив мене прискорити ходу — і я вчув плескіт далеких хвиль, а ще ступивши крок опинився біля вод Льодовитого океану. Незліченні стада тюленів шубовснули переді мною в безодню океану. Я пішов берегом і знову побачив голі скелі, рівнини, березові та соснові ліси. Я пробіг ще кілька хвилин вперед — і зробилося так душно, що не було чим дихати. Озирнувшись, я побачив, що стою серед рисових полів під шовковицями. Тоді я сів у холодку, подивився на годинника. Не минуло ще й чверті години, відколи я покинув містечко, де був ярмарок. Мені здалось, що це все якийсь химерний сон: я вкусив себе за язик, щоб прокинутися. Але я таки не спав. Я заплющив очі, щоб зосередити свої думки, і почув біля себе носові звуки якоїсь незнайомої мови. Аж гульк: два китайці, яких легко було впізнати коли не по одежі, то по обличчях, звернулись до мене з якимись словами, вітаючи мене за місцевим звичаєм. Я встав, відступив два кроки назад — і китайці раптом зникли, а краєвид цілком змінився. Замість рисових полів — дерева,