Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

— За мною! У зарості, ховайсь! — скомандував Пинтя, і товариство пустилося бігцем у найближчі корчі, які буйно росли біля невеличкого болітця.

Тим часом дракони помітили спечене тіло Шарканя, непорушно застигле на землі. Почулися один за одним чотири могутні драконячі зойки. Першою біля безживного тіла приземлилася триголова матуся, яка обхопила лапами пащеку молодшого сина і залилася сльозами.

— Що з тобою зробили, синочку? — плакала Шарканиха. — Хто з тебе так познущався?

Шаркань-старший із двома синами стояв над мертвим тілом свого наймолодшого і нерозумного дитяти, і сльози теж застилали їм очі.

— Це все люди! Двоногі! Казала тобі, не бери собі дівчину за дружину! — билася в істериці мати.

— Це не двоногі, — повільно промовив батько. — Бачиш, який він обсмалений! Як із пекла винесли. Коли ми вилетіли з палацу, я помітив золоту хмару, що відлітала до Ґанджі-баби.

— Хай вона буде проклята, вбивця мого найменшенького! Скільки можна терпіти її злу волю?! Тьху на неї! — вона підняла три великі смарагдові голови і випустила у той бік, де зникла золота хмара, довге полум’я.

— Берімо його, синочки, на крила, — промовив тремтячим голосом Шаркань-старший.

І невдовзі дракони потяглися траурним ключем до свого захмарного палацу, несучи поміж собою мертвого брата. Тепер вони пробачили йому все. Бо смерть стирає прикрості, яких ми завдаємо один одному в житті. Залишається тільки пам’ять, і вона невмолимо сувора і болюча для нас. Адже нічого вже, на жаль, змінити не може.

Найбільше здивувало мандрівців, коли вони опинилися під мурами Заклятого міста, що міська брама відчинена навстіж. Ба більше, її ніхто не пильнував. Замість вояків, що мали сидіти біля кованих воріт і перевіряти кожного, хто заходить до міста, порожніли тільки стражницькі будки. Проте тут не було не лише варти, а й тих, хто мав бажання сюди потрапити.

Наші мандрівники стояли перед відчиненими ворітьми самі. Згори над ними нависав величезний чорний стяг.

— Гей-го! Що б це означало? — задумався Пинтя. — Либонь, тут вирує якась моровиця. І це попередження для подорожніх.

— Мені вже ніяка чума не страшна, — криво осміхнувся Молибог.

Товариство все ще було приголомшене загибеллю Шарканя, настрій у всіх був невеселим. Особливо пригніченим виглядав лицар Чорної пір’їни. Адже смерть, якої він прагнув, забрала якраз того, кому так потрібне було життя. Хто тепер годуватиме гостинну Марійку й зеленого синочка-огірочка? «Чому все так несправедливо?» — не знаходив відповіді Молибог, похнюпивши голову в чорному шоломі.

Однак подорожани таки вирішили відвідати місто, заради якого перетерпіли стільки незгод і навіть утратили бойового товариша. Тож ватага поволі йшла брукованою вулицею, обережно озираючись довкола. Схоже, тут панувала цілковита пустка. Будинки стояли порожні, вікна були відчинені, але звідти не долинало ані найменшого звуку. Де-не-де звисали чорні прапори.

— Юдоль скорботи! — зітхнув навіть мертвяк. — Таке враження, ніби всі вимерли.

— Чаклунство! — загавкав Кудлош. — Гр-р-р!

— А бодай тобі! — дивувався Пинтя. — І заради цієї пустелі я перся аж на край світу?!

— Не на край світу, добродію, а з краю світу! — поправив його Прунслик.

— Та яка різниця, розумнику! — обурювався отаман. — Де ж та принцеса, що коли сміється, то з уст її вилітає ружа, а там, де вона ступає, виростає срібний сад? Чи ти мене, Церцерушко, здурила, як дітвака?

Парубійко витяг із-за череса свою картату хусточку, розгорнув її і подивився на маленьке пір’ячко, а точніше — на пушок, що лишився в нього від повітрулі. Він наблизив його до обличчя, солодко вдихнув забутий запах диво-красуні, але від лоскоту розбійникові закрутило в носі і він несподівано голосно чхнув. Пух піднявся в повітря і закружляв над його крисанею.

— От халепа! — вилаявся легінь і спробував зловити пір’ячко рукою. Але воно наче зумисне піднялося ще вище і подалося вперед.

— Ану, браття, поможіть! — Пинтя засоромився перед друзями, що втрапив у таку дурнувату ситуацію. Бо йому не хотілося втрачати єдиний спогад про повітрулю. Проте хоч як подорожні стрибали за пухом, той уперто вислизав їм із рук. Особливо кумедно підскакував Прунслик, який нагадував молодого цапка. Усі вже добряче змокріли, але пір’їнка усе ще летіла попереду.

— Тут щось не так, — мовив стиха Молибог. — Очевидно, вона нам про щось промовляє.

І справді, коли вони перестали ловити повітрулин пух, то спостерегли, що він веде їх за собою. Незабаром вони вийшли на майдан, до якого віялом сходилися всі вулиці. Тут кам’яниці були кількаповерховими, а по центру площі височіла Ратуша з чудовим балконом. На високій вежі розвівалося велетенське чорне знамено. З другого боку майдану здіймався величний собор з двома гострими готичними шпилями. Майже вся площа була прикрашена доладними скульптурами, що зображали різних людей, — переважно добре вбраних, із благородними обличчями.

Пір’їнка підлетіла до зачинених масивних дверей Ратуші і повільно опустилася додолу.

— Дійшли! — почухав Пинтя потилицю й одразу про всяк випадок сховав пух Церцерушки в хустинку. На диво, пір’ячко тепер було цілком слухняне. Поки мандрівці озирали дивні статуї, розбійник загупав п’ястуком по блискучих, начищених воском дверях у пишних бронзових оздобах.

— Ти ба! Як живі! — гавкнув Кудлош, обнюхуючи скульптури.

— Так, — погодився Молибог. — Мабуть, у цьому місті живе видатний майстер.

— Жив! — зітхнув Пинтя, бо на його грюкіт ніхто не озвався.

— Чим зобов’язані, панове? — раптом долинув згори голос, наче у мовця був закладений ніс.

Наше товариство задерло голови і побачило дивну постать на балконі Ратуші. Це був літній кругленький коротун у рожевому шовковому халаті й нічному ковпаку.

— Та, власне… —