Читати книгу - "Марина — цариця московська"

уважніше прислухатися до розповідей ченця, якого наче саме Провидіння до нього прислало. Ось хто поверне князеві спірні землі, треба лише цього бродягу посадити на батьківський престол. Швидко чи ні, а князь став називати ченця «царевичем князем Дмитрієм Івановичем Углицьким» і, нарешті визнавши його, заходився возити царевича з собою в кареті як диво яке. Чернець ожив, швидко видужав і вже більше не збирався нагло помирати. А князь його все возив і возив з належним йому пошанівком по різних панах. Зокрема відвіз — теж з усім належним пошанівком — свого гостя до Вишнівця, до свого двоюрідного брата Костянтина Вишневецького, жоною якого була старша дочка воєводи Юрія Мнішека Урсула. З юних літ вона — не байдужа до гарних парубків, — якось будучи в Самборі, мрійливо шепнула сестрі:

— У нас з’явився один молоденький монах з Московії, збіглий розстрига. Буцімто сам царевич Дмитрій... Красунчик!.. Такий... ум... ввічливий, а як уміє гарно говорити — заслухаєшся! Стільки знає. Лицар! Істиний лицар! І де він такий у дикій Московії взявся?..

Марина тоді ввічливо промовчала, думаючи про щось своє, — та й захоплення Урсули молодиками її не цікавило. На збіглого монаха, про якого захоплено розповідала Урсула, й уваги тоді на звернула, не підозрюючи, що той збіглий монах — на просто монах, а її подальша доля. Щасна і трагічна. Через Урсулу Мнішеки вперше тоді почули про сина «тирана Грозного». Тоді ж ним зацікавився і пан воєвода Юрій Мнішек, гадаючи, а що йому з цього може перепасти? (У всьому він шукав лише вигоду для себе.) Виходило багато що. Якщо, звичайно, посадити претендента на московський престол.

Швидко чи ні, а чутки про сина «тирана Івана» швидко — завдяки Вишневецькому — почали ширитися і в Литві, і в Польщі. Дійшли ті чутки й до Москви, де тоді правив цар Борис. Посольський приказ розпустив свої чутки: буцімто Отреп’єв — самозванець, а з Москви втік після того, як прославився єретиком. Він нібито відкидав родительський авторитет, повставав проти самого Бога, вірив у «чернокнижье». Московська влада вимагала негайно повернути їй збіглого монаха Отреп’єва, який до всього ж ще, виявляється, був у Москві «осужден судом».

Але царевичем уже зацікавився король Сигізмунд III, велів доставити до нього збіглого московського монаха у Краків і поставив про це до відома папського нунція Клавдія Рангоні, представника Папи Римського при своєму дворі. А перед тим запросив до себе Адама Вишневецького, аби той йому особисто доповів про сина «тирана Грозного», який дивом врятувався і який має всі законні права на московський престол... Слухаючи князя Вишневецького, його величність ще трохи вагався — а чи не пройда цей збіглий монах, тож лише 15 березня 1604 року царевич Дмитрій нарешті удостоївся аудієнції у його мосці короля, а потім і в папського нунція Клавдія Рангоні.

На той час у поляків були свої непереливки, і досить значні. Королівство, не маючи достатньої військової сили, розпочало війну з Молдовою і швидко почало її програвати. Все через той же брак достатніх сил. Зрештою, в тій війні їм і зовсім стало скрутно. Тоді поляки, запхавши до кишені власну гордість і те презирство, з яким вони ставилися до українських козаків, називаючи їх хлопами і розбійниками (лотрами), звернулися до тих же козаків з проханням допомоги. А по суті — рятунку. Наобіцявши їм з безвиході за це «права і вольності», яких потім, як і завжди, не виконали і не дотрималися. Це було у їхній звичайній практиці: як припече, прохали допомоги і все обіцяли, а як загроза минала, нічого з обіцянок — обіцянка-цяцянка — не виконували.

Та не встигла Річ Посполита закінчити війну з Молдовою, як почалася війна зі шведами. І знову поляки прохали допомоги у козаків та обіцяли — знову! — їм свої милості. Того разу сейм навіть видав новий закон, який повертав козакам старовинні права, хоча з деякими обмеженнями. Аби лишень козаки допомогли їм у війні зі шведами.

Козаки допомогли полякам і у цій війні (на тих полях битви наклав головою легендарний козацький ватаг, герой багатьох дум і легенд, овіяний славою Самійло Кішка).

Після війни козацтво повернулося в Україну, розійшлося по «волостях» і зажадало, аби з України були виведені польські війська, бо для її охорони досить і козаків. Поляки на той час втратили значну частину свого війська, й козацтво взяло гору.

За таких умов, не отямившись од війни з Молдовою та зі шведами, король не зважився ще й на похід проти Москви, а тому, прийнявши царевича Дмитрія, пообіцяв йому... Гм-гм, якось невиразно — офіційно не хотів, аби королівство брало участь у поході, а панам порадив збирати військо від себе. Як кажуть, приватним способом.

Тоді ж Дмитрій познайомився з воєводою Юрієм Мнішеком, який так і запалився йому допомагати, і, разом з ним прибувши до Самбора, поселився у замку королівського старости як вельми і вельми поважна особа, де й відбулася їхня перша зустріч — Марини, дочки воєводи, яка на той чає єдина з чотирьох дочок воєводи була вільною, і його, московського царевича Дмитрія. В присутності, звичайно, воєводи. Про те, щоб зустрітися з царевичем у саду біля фонтана тет-а-тет та ще й темної ночі за всіма правилами інтимного рандеву, і мови не могло бути. Нонсенс! Для таких зустрічей Маринка ще була надто юною і недосвідченою — шістнадцять років! — та й до того ж маминою і батьковою (особливо батьковою) донечкою, яку вони берегли як зіницю ока — як і честь її, репутацію. І не могли їй дозволити нічого, бодай і безневинного побачення віч-на-віч, що могло кинути тінь на її зразкову репутацію та дівочу честь...

Таємне побачення з Мариною

«...Що пропонував Марині Мнішек (і чи пропонував узагалі) вчорашній збіглий чернець з Московської держави, невідомо; сцена біля фонтана у Самбірському замку, що належить пушкінському генію, не більш як поетична вигадка...» (В. Козляков).

Так-так, мова йде про «Бориса Годунова».

...Опальний Пушкін після заслання в Одесу вже другий рік мешкав у с. Михайлівському Псковської губернії в маєтку своїх рідних, під наглядом — так вважалося —