Читати книгу - "Марина — цариця московська"

місцевої влади. А втім, та влада не заважала йому жити в Михайлівському собі на втіху, робити візити сусідам і крутити численні романи й адюльтери з гарними жіночками, — а що ще треба молодому «повесе», як величав себе Пушкін. Усе встигаючи, Олександр Сергійович, — а він любив усю повноту життя і про­сто купався в ній, — багато писав у засланні. (А втім, яке то заслання? Радше перебування на дачі в селі, у батьків.)

Отож у 1825 році він задумав у Михайлівському (після того, як з величезним захопленням прочитав епохальну працю Карамзіна «Історія держави Російської») і там же й написав «Комедию о настоящей беде Московскому государству, о царе Борисе и Гришке Отрепьеве» — Писал раб Божий Александр сын Сергеев Пушкин в лете 7333 на городище Ворониче» (первісна назва відомої трагедії) — це з листа до князя В’яземського.

«Изучение Шекспира, Карамзина и старых наших летописей, — писатиме Пушкін, — дало мне мысль облечь в формы драматические одну из самых драматических эпох новейшей истории. Я писал в строгом уединении, не смущаемый никаким чуждым влиянием. Шекспиру подражал я в его большом и широком изображении характеров, в необыкновенном составлении типов и простоте; Карамзину следовал я в светлом развитии происшествий; в летописях старался угадать образ мыслей и язык тогдашнего времени».

Трохи пізніше, але того ж року Пушкін «с прелестным чистосердечием, придающим такую привлекательность гениальным натурам, сообщил своему корреспонденту: «Трагедия моя окончена! Я перечел ее вслух и бил в ладоши, и кричал: ай да ІІушкин, ай да сукин сын!..»

Отже, «Борис Годунов» (Санкт-Петербург, в типографии департамента народнаго просвещения, 1831).

СЦЕНА БІЛЯ ФОНТАНА

Ніч. Сад. Фонтан[2].

Діють: Самозванець, Марина

Після монологу Самозванця (його зізнання, що він «рожден не боязливым; / перед собой вблизи видал я смерть; / Пред смертию душа не содрогалась...», а тут — «неодолимый трепет...»).

— Нет, это страх. День целый ожидал /Я тайного свидания с Мариной...

Зізнається, ще «любовь мутит мое воображенье...».

І тут з’являється Марина.

Самозванець: Она!.. вся кровь во мне остановилась.

Марина: — Димитрий? Вы?

Самозванець: Волшебный, сладкий голос! (Идет к ней.) Ты ль наконец? Тебя ли вижу я, / Одну со мной, под сенью тихой ночи? / Как медленно катился скучный день? / Как медленно заря вечерня гасла! / Как долго ждал во мраке я ночном...

А що ж Марина? Здається, кинеться йому в обійми: шепіт, любовні речі, трелі самбірського солов’я... Чого ще треба на такому романтичному побаченні вночі в саду біля фонтана для шістнадцятилітньої дівчини, якою тоді була Марина? Тим більше в коханні їй зізнавався не хто інший, як царевич. ЦАРЕВИЧ!!! Чи багатьом дівчатам її віку — та й не тільки її — вночі на побаченні зізнаються в любові царевичі?

То що ж вона, дочка воєводи?

— Я здесь тебе назначила свиданье / Не для того, чтоб слушать нежны речи / Любовника... — Кадуб води холодної на голову закоханого царевича, і далі дівчина вимагає, аби Дмитрій «души своей / Мне тайные открыл теперь надежды. / Намеренья и даже опасенья...» — Себто все перевела в практичну площину: які його задумки, плани і що вона з них матиме. А любов... Любов — се таке... Про любов можна і потім поговорити, а зараз кажи, що я матиму з цього нічного рандеву в замку батька, у саду біля фонтана.

Що ж вимагає від царевича воєводина дочка романтичної пори у саду на побаченні з ним біля фонтана? Дарма Дмитрій хоче, аби вона бачила у ньому лише коханого: «О, выслушай моления любви...».

Але Марину — шістнадцятилітню дівчину! — це чомусь не цікавило. Як і кохання до неї царевича.

Не юноше кипящему, безумно Плененному моею красотой, Знай: отдаю торжественно я руку Наследнику московского престола, Царевичу, спасенному судьбой.

Уявляєте? Молода та рання. В шістнадцять літ такі вимоги. Не любові, а вигоди й користі.

Це, звісно, ображає царевича, який гаряче закохався в дочку воєводи, ображає, що «сан, а не меня, / Избрала ты». Та й кого б на місці царевича та ще на такому романтичному побаченні це б не образило! (Вважається, що Пушкін — на відміну від Карамзіна — змусив Дмитрія закохатися в Марину, тоді ж як він насправді захопився нею з першого погляду.)

Марина зневажливо величає його «бедным самозванцем», заявляє: «у ног своих видала Я рыцарей и графов благородных; / Но их мольбы я хладно отвергала (все це її вигадки, уяви, щодо рицарів і графів благородних). / Не для того, чтоб бедного монаха...», мовляв, покохати. І далі вимагає, аби «бродяга безыменный» (Господи, як вона зневажливо ображає царевича!) зізнався, чи царський син він насправді.

Самозванець заявляє, що «ни король, ни папа, ни вельможи / не думают о правде слов моих. / Димитрий я иль нет — что им за дело? / Но я предлог раздоров и войны. / Им это лишь и нужно: и тебя, / Мятежница! поверь, молчать заставят...».

Після цього Марина гордо і велично раптом заявляє, що вона нарешті чує «речь не мальчика, но мужа... / Пора, пора! проснись, не медли боле; / Веди полки скорее на Москву — / очисти Кремль, садись на трон московский; / Тогда за мной шли брачного посла... Пока тобой не свержен Годунов, / любви речей не буду слушать я».