Читати книгу - "Женька Жменька-Едісон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сфагнум, сфагнум, сфагнум, — забурмотів Женька, щоб краще запам'ятати нове слово.
— Цей мошок врятував життя не одному пораненому партизанові. Це не тільки вата. У сфагнумі є речовина сфагнол. Цей сфагнол…
— Сфагнол, сфагнол, сфагнол, — забурмотів Женька.
— Цей сфагнол — ніби йод, він так само дезинфікує рани, не дає їм загноюватись. А крім цього моху, я ще мав Десятки цілющих трав. Лісова аптека діяла безперебійно. Але ж у нас майже не було харчів…
— І ви, напевне, полювали звірів і птахів, — припустив Женька.
— Дуже мало. По-перше, ми не могли витрачати боєприпаси, а по-друге, постріли кожного разу виказували б нас. Ми ставили сільця і пастки, часом нам щастило впіймати якусь дичину. Але ця мізерна мисливська здобич ішла на обід тільки важко пораненим… Ось, — дядько Захар знову зігнувся і підняв із землі руденького грибка.
— Знаєте, скільки в ньому процентів білка? Аж ніяк не менше, ніж у яловичині чи у рибі. За наказом командира всі, крім вартових і дозорців, кожного дня збирали гриби.
— Але ж вам потрібні були ще й жири, — знову встряв Женька.
— Ліс дав нам і жири. Ходімо далі.
Цього разу вони зупинилися біля розлогого куща ліщини. Весь кущ був усіяний блідо-зеленими горішками в зелених кожушках.
— Ось вам жиркомбінат. Зараз горішки ще зелені, їх і рвати не варто, хіба що на горіхове молоко. Але коли вони доспіють, збирайте, сушіть і бийте чудесну горіхову олію.
— І ви били олію? — запитав Котя.
— Ні, — посміхнувся дядько Захар, — бити олію ми не били. Ніколи було. Просто їли горіхи. Того року вони вродили рясно. Тепер залишилися…
— Вуглеводні! — вихопився Котя, бо він і в школі любив підказувати, хоч не завжди вдало.
— Атож. Ну, про різні ягоди я вже й не казатиму. Ми збирали їх скільки могли і де тільки могли. Але цього було мало. У нас не було хліба, а ви ж знаєте, що всі основні вуглеводні людина одержує з хлібом.
— А хліб росте на полі, — уточнив Женька. Він сподівався, що дядько Захар у своїй розповіді вже геть вичерпав багатства лісу, і хліба у лісі знайти неможливо.
— Авжеж, хліб у лісі не росте. У нашому, звичайно, бо в тропічних лісах ростуть хлібні дерева. Проте спробуймо дати хімічний аналіз хлібові. Недарма Тімірязєв назвав хліб чудесним витвором людського генія. Хліб — ось один із найвидатніших винаходів людства.
— Хліб винахід? — знизав плечима Женька. Для нього пекар у білому ковпаку був аж ніяк не схожий на Едісона чи на якого-небудь іншого винахідника.
— Авжеж, авжеж. Був же час, коли люди не знали хліба. Їли прісні, несмачні коржі, які погано перетравлює шлунок. Аж поки з дріжджів, води і борошна навчилися робити чудесний, пористий продукт, незвичайно поживний і такий, що легко перетравлюється і засвоюється. В хлібі є все, навіть вітаміни. Але основа хліба — крохмаль. Звичайно, знайти справжній пшеничний крохмаль у лісі неможливо… Ось, — цього разу дядько Захар підняв із землі жолудь.
— Із жолудів? — здивувався Котя. Потім підняв жолудь і розкусив його. — Вони ж гіркі!
— Авжеж, гіркі. Але можна зробити так, що вони не будуть гіркі. До речі, наше партизанське борошно було не тільки з жолудів, туди входила соснова кора і розтовчене кореневище білої лілії — у ньому до п'ятдесяти процентів крохмалю.
— І хороше борошно? — недовірливо перепитав Женька.
— Хороше, — просто відповів дядько Захар, — тільки, щоб воно не було гірке, дрібно нарізані шматочки кореневища треба деякий час вимочувати у воді. А борошно з жолудів готується так.
Дивіться, ми обчищаємо лушпинку, потім жолудь розрізуємо на чотири дольки. Зараз він гіркий, у ньому дуже багато дубильних речовин, і його треба добу вимочувати у воді. Потім його сушать, прожарюють, товчуть — і борошно готове. Отак ми змішували трохи того, трохи того і пекли хліб. А як пекти у лісі хліб, я вам іншим разом покажу.
— Смачний був хліб? — поцікавився Котя, котрий, як ви вже знаєте, ніколи не був байдужий до всього їстівного.
— Не такий, як житній чи пшеничний, — чесно признався дядько Захар, — але, в усякому разі, він не дав нам загинути з голоду. З боями вийшли з оточення. Було ще потім всього, були бої і втрати, бувало дуже скрутно, але ліс не зрадив нас. Так і не збулось пророцтво того полковника.
Хлопці примовкли. Зараз вони зовсім іншими очима дивилися на ліс. Він тепер їм здавався ще загадковішим, ніж кілька тижнів тому, коли вони вперше переступили його поріг. Що це, справді? Велетенська природна лабораторія, незвичайний комбінат чи науково-дослідний інститут? А може, це школа, де люди повинні вчитися, як їм жити з природою в злагоді й дружбі?
— А вже все, все відомо про ліс? — запитав Женька.
— А-а-а, ти щодо винаходів? — осміхнувся дядько Захар. — Можеш не турбуватися. Ліс, мабуть, вивчений не набагато краще, ніж океанські та морські глибини.
Розділ тринадцятий, теж на початку трагічний
Дівча у синенькій спідничці і жовтій кофтинці вбігло у двір і закричало переляканим голосом:
— Дядьку Захар, дядьку Захар!
Котя висунувся у вікно й одразу ж упізнав Ніну, дівчинку, з якою він зустрічався в лісі. Котя відчув себе зле: а що, як Ніна розповість Женьці і дядькові Захарові про те, як він злякався бичка? Але тут-таки Котя зрозумів, що скоїлося якесь лихо і Ніні зовсім не до того.
— Дядьку Захар, дядьку Захар! — і в голосі її бриніли сльози.
— Що сталося? — Котя вистрибнув просто у вікно. З-поза хати тим часом показався Женька.
— Де дядько Захар? — плачучи допитувалась Ніна.
— Дядько Захар в амбулаторії. А що таке?
— Ой, біжімо туди! Ой, брата вкусила гадюка!?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Женька Жменька-Едісон», після закриття браузера.