Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

раптом опинився внизу. Поліцай, притиснувши його своїм жилавим натренованим тілом до землі, лівою рукою схопив за горло, а правою щосили почав бити в обличчя. Бив він з придихом, наче рубав дрова, і з кожним ударом Сергій Ворогін болісно стогнав, втрачаючи сили і кволо боронячись. Він уже майже не відчував болю і розумів, що ось-ось втратить свідомість Зробивши страшне зусилля, він різко відштовхнув ворога, який на мить послабив увагу, бо вже вважав себе переможцем. Борсаючись і звільняючись з його обіймів, Сергій Ворогін торкнувся рукою кинджала, що висів при поясі поліцая. Інстинктивно, не думаючи, він вихопив зброю і щосили вдарив. Лезо по ручку вгрузло в груди; поліцай сперся на лікоть і впав горілиць, розкинувши руки.

Невимовна втома раптом охопила Сергія. Все сталося так несподівано й трагічно. Навіщо це все? Навіщо треба було, щоб він з Ленінграда потрапив сюди і вбив цю людину? Скільки років цьому хлопчині? Двадцять, не більше. Де зараз той, хто, можливо, уб'є мене і хто теж так само не знає мене, як і я не знав хвилину тому цього юнака? Навіщо, навіщо це все? Війна! Яка ж мерзота викликала її, хай би всі вони здохли!»

Хитаючись, Сергій Ворогін підвівся. Підняти хліб і зникнути звідси!

«Стривай, треба ж обов'язково сховати тіло, і якнайшвидше. Не можна, щоб мене зразу ж почали шукати. Водій грузовика бачив нас разом і може описати мою зовнішність».

Він почав роздивлятися, куди б сховати тіло поліцая.

«Під купу брухту? Ні, це довго! Куди ж?»

І тоді він помітив важку чавунну кришку каналізаційного люка. Він кинувся до купи іржавого металу, оглянув її і схопив залізний брус. Але той не входив в отвір кришки. Він побіг шукати щось інше, знайшов тонший прут, наліг, однак під його вагою той лише зігнувся. Тремтячи, наче в пропасниці, він врешті вибрав третій, грубіший.

Він нервував. Страх, що його піймають, холодив тіло, хоч спітнів він так, що змушений був витирати з чола і очей краплини поту.

Нарешті Сергій Ворогін підважив кришку і відкотив її убік. В обличчя вдарив нестерпний сморід. Схопивши труп за ноги, він потяг його до люка.

Хвилину він знесилено дивився на чорний отвір, що мов паща якогось чудовиська поглинув поліцая. В уяві він бачив скоцюрблене тіло на дні колодязя, куди вели залізні скоби-східці. Ціною неймовірного напруження сил він поставив кришку на місце.

По тому підняв свій хліб і кашкет, і, хитаючись, подався геть від цього місця.

«Ось тепер я справжній хижак. Я вбиваю так само легко, як і тигр».

Сергій Ворогін зітхнув, згадавши ті незабутні роки в Ленінграді: концерти, його сольні виступи з оркестром. Чудові часи! Де вони? А його зустрічі з Катрусею у весняному, по-святковому вбраному Ленінграді, схожому на блискучі театральні декорації? Перші палкі поцілунки біля пам'ятника Петру…

Гнівним рухом він скинув долонею сльозу.

«Я був музикантом, а зараз став убивцею. Я поміняв свою скрипку на зброю».

Він згадав широколезий кинджал у грудях поліцая, і його думка полинула далі… Валькірія, невидимий меч Нотунга, який допоміг Зігмунду вистояти в герці з Гундінгом.

«Гундінг і я… Не од мене це залежало; він зараз пішов в інший світ. Я не погребую протекції Брунгільди, щоб відправити його до Валгалли.

Мабуть, мій цинізм — не що інше, як щит, яким я захищаюсь від думок, що можуть завести мене надто далеко».

І зразу ж він пригадав уривок з опери, в якому Вагнер розповідав про жахливі битви не на життя, а на смерть, втечі і криваві полювання. В своєму становищі він знайшов теж щось схоже. «Колись я грав Вагнера на скрипці, тепер я інтерпретую його ножем. Жорстока іронія».

Він досяг кінця вулиці, машинально звернув праворуч, проминув великий будинок, схожий на школу, і йому раптом спало на думку, що було б добре почистити шинель і штани, забризкані грязюкою. Він здригнувся, згадавши чоловіка, якого пограбував минулої ночі і кому належав цей одяг. Перед очима Сергія Ворогіна стояло його розгублене обличчя. Залізничник намагався зрозуміти, чого хоче від нього ця людина-примара, що безшумно з'явилася з під’їзду; він пригадав, як той роздягався під дулом пістолета, як коротким ударом по голові оглушив нещасного, потім одягнув його штани і шинель просто на своє лахміття і взув черевики, які, на щастя, виявились саме його розміру.

Сергій Ворогін поклав хлібину на кам'яну огорожу, скинув шинель і дбайливо вичистив її. Думка про чоловіка, що лишився на-півроздягненим на тротуарі, холодної зимової ночі, не давала спокою.

Він відчув потребу якось виправдатись.

Що ж, тоді він гадав, що перебуває в Німеччині.

«Інакше я не зробив би цього».

Він промовив ці слова майже вголос.

Сергій Ворогін витер штани, одягнув шинель, узяв хліб і рушив у путь.

І тоді він побачив, що не може знайти дорогу назад.

XI

На дверях — візитна картка, пришпилена двома кнопками: «Мадмуазель Жанна Варанья, кравчиха». Це тут.

Андре Ведрін постукав у двері. Три чи чотири рази, стримано і неголосно. Одночасно правою рукою він стиснув у кишені свого пальта ручку пістолета. Затамувавши подих, прислухався. Ніякої відповіді. Він постукав сильніше і почув десь далеко в кімнатах приглушені кроки. Хтось обережно підходив до дверей. Зарипів паркет, кроки наблизились і раптом усе стихло. Мовчання. Він уже готовий був вихопити пістолет, але опанував себе.

— Хто там?

Молодий, жіночий голос. Він присунувся ближче до дверей і прошепотів:

— Пі ер два.

Двері одразу відчинили, і в той же час голос приглушено відповів:

— Крем свіжий.

Вражений, Андре Ведрін дивився на високу вродливу брюнетку, граціозну і трохи манірну, що стояла в дверях; йому здалося, ніби це з'явилася сама мадонна. Так він і застиг на сходовій площадці, неспроможний ні ворухнутися, ні вимовити бодай слово. Дівчина стояла