Читати книгу - "Чари країни Оз"

— Боюся, що вже запізно, — з жалем мовила Дороті. — Задум був розкішний, але ми самі попали в халепу, і мені зовсім не подобається бути Ягнятком.

— Ти дуже гарненька й пухнаста, — зауважив Лев-Боягуз.

— Ну то й що, — відказала Дороті. — Я ніколи не була дуже горда собою, але волію лишатись такою, як народилась, і ні за що в світі цієї подоби не поміняла б.

Скляний Кіт, хоча й мав деякі неприємні звички і манери, все ж розумів, що Тротта й Капітан Біл — його друзі, і тому був щиро стурбований тим, що загнав їх у таку скруту, привівши до острова Зачарованої Квітки. Рубінове серце Скляного Кота було холодне й тверде, і все ж це було таки серце, а мати хоч би яке серце означає зважати на інших. Але химерне прозоре створіння не хотіло, щоб Тротта й Капітан Біл знали, що йому шкода їх, а тому рухалось дуже повільно, поки перейшло річку по дну й зникло з їхніх очей між лісовими деревами. А потім Кіт рушив просто до Смарагдового міста й біг так швидко, що здавалося, наче то кришталева стріла летить по долинах і рівнинах.

Будучи скляним, Кіт не знав утоми і, не маючи причин затримуватись у дорозі, добіг до Озминого палацу напрочуд швидко.

— Де Чарівник? — спитав він у Рожевого Кошеняти, що скрутилось клубочком на сонечку на першій приступці палацових сходів.

— Не турбуй мене, — ліниво відказало Рожеве Кошеня, чиє ім’я було Еврика.

— Мені треба негайно знайти Чарівника! — сказав Скляний Кіт.

— Ну то знайди його, — відказала Еврика і знов заснула.

Скляний Кіт метнувся сходами вгору й наткнувся на Тото, чорного песика Дороті.

— Де Чарівник? — спитав він.

— Подався в подорож із Дороті, — відповів Тото.

— Коли вони вирушили й куди? — допитувався Кіт.

— Учора, і я чув, що вони зібрались до великого лісу в краю Жвакунів.

— Ой лишенько, — забідкався Кіт. — Як далеко!

— Так вони ж поїхали верхи на Голодному Тигрі й Леві-Боягузі, — пояснив Тото, — і Чарівник узяв із собою свій чорний саквояжик із чарівним знаряддям.

Скляний Кіт добре знав великий Ліс Гугу, бо не раз проходив через цей ліс у своїх мандрах по країні Оз.

Тому він подумав, що Ліс Гугу ближче до острова Зачарованої Квітки, ніж Смарагдове місто, і коли він спроможеться розшукати Чарівника, то зможе повести його через край Лісняків туди, де ув’язнені Тротта й Капітан Біл. То була дика й безлюдна місцевість, але Скляний Кіт знав усі стежки.

Отже, часу буде змарновано небагато.

Не затримуючись, щоб розпитати далі, Кіт вибіг з палацу й зі Смарагдового міста і помчав прямісінько до Лісу Гугу. І знов скляний звірок летів через країну світляною стрілою, і ви здивувались би, коли б дізнались, як швидко він добіг до Лісу Гугу.

На деревах не було мавп-дозорних, щоб підняти тривогу при появі чужинця, й це була така незвичайна річ, що Скляний Кіт здивувався. Увійшовши в ліс, він невдовзі спіткав Вовка, який спершу сахнувся його перелякано.

Потім, роздивившися, що це тільки Скляний Кіт, Вовк зупинився, і Кіт побачив, що він увесь тремтить, ніби з великого страху.

— Що сталося? — спитав Кіт.

— Серед нас з’явився жахливий Чаклун! — вигукнув Вовк. — Він Міняє подобу всіх звірів — за одну мить — і робить їх своїми рабами.

Скляний Кіт усміхнувся й пояснив:

— Та це ж тільки Чарівник з Озу. Може, він трохи пожартував над вами, лісовим народом, але наш Чарівник нізащо в світі не скривдить звіра.

— Я не про того Чарівника кажу, — відповів Вовк. — А якщо ваш Чарівник з Озу — це той кумедний чоловічок, що приїхав на галявину верхи на великому Тигрі, то жахливий Чаклун обернув і його.

— Обернув Чарівника? Та не може бути! — заявив Кіт.

— Ба ні, може. Я власними очима бачив його оберненого на Лиса, а Дівчинка, що була з ним, обернена в кучеряве Ягнятко.

Тоді Скляний Кіт справді здивувався.

— А коли це сталося? — спитав він.

— Оце недавнечко на великій галявині. Там зібралися всі звірі, але розбіглись геть, коли Чаклун почав свої витівки, і я дякую долі, що втік у своїй природній подобі. Але я ще боюся й шукаю, де б заховатись.

З цими словами Вовк побіг далі, а Скляний Кіт, що знав, де та велика галявина, подався туди. Одначе тепер він ішов повільніше, зате його рожевий мозок крутився й перекочувався дуже швидко, бо він думав про дивовижні новини, почуті від Вовка.

Коли Скляний Кіт вийшов на галявину, він побачив там якогось Лиса, і Ягнятка, і Кролика, і Хлопчика-Жвакуна, і гладку Ліснячку, що всі ходили по галявині сюди й туди, наче знічев’я: то вони шукали чорний саквояж із чаклунським знаряддям.

Кіт якусь хвильку стежив за ними, потім вийшов на відкрите місце. І зразу Ягнятко кинулось до нього, вигукуючи:

— Ой, Чарівнику, тут Скляний Кіт!

— Де, Дороті? — спитав Лис.

— А ось!

Хлопчик, Жінка й іКролик теж підбігли вслід за Ягнятком та Лисом, обступили Скляного Кота і всі разом, майже хором спитали:

— Ти не бачив чорного саквояжа?

— Багато разів, — відповів Кіт, — але не останніми днями.

— Він пропав, — пояснив Лис, — і треба його розшукати.

— Ви Чарівник? — спитав Кіт.

— Так.

— А хто інші?

— Я — Дороті, — сказало Ягнятко.

— А я — Лев-Боягуз, — сказав малий