Читати книгу - "Богдан Ступка"

Так само небагатослівно продовжує керувати театром: «Я вчу молодих акторів, як себе морально поводити в житті. Я не вчу їх грати, тому що цього навчити неможливо. Я вчу, як їм бути, працювати, зрештою, жити в театрі». Його кабінет – на другому поверсі. В кімнаті – диван, стіл, крісло, сервант із нагородами та книжками, телевізор. Його секретар, Марина Панчук, пригадує: «Коли йшла сюди працювати, боялася, що Богдан Сильвестрович дуже суворий. А він такий добрий, що все прощає. Анекдоти постійно розказує. Коли без настрою – зачиниться в кабінеті, читає газети й просить не турбувати. Ніколи не бачила, щоб він злився чи кричав. Не любить, коли до нього російською говорять».

Часто обідає в театральному буфеті. Його улюблене місце розташоване біля вікна. Так може бачити всіх, хто заходить до буфету. Замовляє м'ясо, гарніри. Слідкує, щоби було багато хліба. Хліб їсть звичайний, чорний круглий. Буфетниця ріже йому скибочку, як і всім. Він може підняти тарілку з цією скибочкою і, примружившись, поцікавитися: «Ти мені хліба жалієш?» Господиня виправдовується: «Вам же шкідливо, там багато вуглеводів». Чує: «Нагодуй мене добре, а тоді про холестерин і вуглеводи говори». Солодке не замовляє. Доки не захворів, в обід випивав червоного сухого.

Восени 2004 року театр бере участь у Міжнародному фестивалі театрального мистецтва «Панорама» в Мінську. Кияни знайомлять публіку зі своєю версією трагедії Софокла «Цар Едіп». Режисер – Роберт Стуруа. Богдан Сильвестрович розмірковує: «На мій погляд, ми показали одну з кращих своїх робіт минулого сезону… Гадаю, п'єса Софокла актуальна в будь-які часи. І справа навіть не лише в радикальній філософській проблемі, яку вона піднімає: провини і покарання або невинності та несправедливості. Це розмова про владу. А влада – сильна зброя. Проти кого вона може бути використана».

Постановників з-за кордону не обмежує в польоті фантазії: «Коли я запрошую режисерів з різних країн для того, щоб кожен з них ставив виставу так, як вважає за потрібне, я намагаюсь не втручатися в процес, – я його лише запускаю. Я дуже толерантна людина, розумію, що цього птаха, який має прилетіти до режисера, до акторів, – його не можна лякати. Коли вже бачу, що – біда, лише тоді можу спробувати допомогти, порадити. Не кожна вистава вдається з тих, що я задумав. Театр – така річ, що тут не вгадаєш. Піти на поводу у глядача – дуже погано, але й відштовхнути його не хочеться. Треба ставити такі вистави, щоб були й касові, і для душі, для серця. І для розуму. Декому здається, що театр можна вживати, як таблетку від головного болю, як їжу. Але бути справжнім глядачем – це означає роботу душі, твоя душа мусить працювати. А якщо ти не налаштований на уважність та співпрацю, ти втрачаєш цю нитку філософської думки, і тобі вже нецікаво. Зараз багато чого переноситься на сцену драматичну з арсеналу естради – писки, галас усілякий. Такого тут ніколи не було і не має бути! От Роберт Стуруа, геніальний грузинський режисер, поставив на нашій сцені "Царя Едіпа". Там треба думати!»

Наприкінці 2004 року франківці повертаються до Білорусі, на повномасштабні гастролі. Деякі політикани закидають художньому керівникові театру, що він забороняє відчинити театр для майданної громади, як це зробили в особняку Лібермана, Спілці письменників. Марно. Театр – не прохідний двір чи майдан коло бані. Тоді чиїсь руки малюють і вивішують на фасаді театру транспарант: «Ганьба Ступці і Януковичу». Театр повертається. Трупа вийшла на майдан з бочечкою меду… Гіркота, осад лишаються. Шерехата мова плаката проти нього?! В Білорусії чи не на руках носять, а тут? В Лос-Анджелесі недавно побував. Там крок ступити не може – безліч поглядів пронизують його. Бо американці плутають його з Голлівудським героєм Робертом Де Ніро. А вже як починає міряти черевики, то зомбовані блокбастерами з фабрики марень аборигени за серце чи голову хапаються. Отакої! Де Ніро взувається в мешти за… 42 долари: «Я трошки вищий зростом за Роберта Де Ніро, а він багатший за мене в мільйон разів. У Польщі мене називають польським актором, в Росії – російським, хоча я завжди кажу, що я український актор. Французькі продюсери порівнювали мене з Жаном Габеном. Воно приємно, але я таки не Жан Габен, і не Де Ніро, і не Аль Пачіно. Я – Богдан Ступка!»

На мою думку, за чималою кількістю публічних атак на Богдана Сильвестровича після 2001 року стоїть елементарна заздрість, цинічні інтриги любителів підсидіти ближнього, всістися у владний кабінет. Уявляю, скільки культуркар'єристів мріють покерувати театром, одна назва якого відчиняє двері в будь-які владні кабінети. Богдан Ступка їх дратує незалежністю. Не пхається в режисери, депутати, списки нагороджених державними орденами. Не верещить про своє українство без берегів. Свої погляди він захищає на сцені: «Я вважаю, національний театр – це той театр, де вся краща драматургія світу, всіх народів, які є, і вона повинна бути на українській сцені. Як "Комеді Франсез". Хоча це є будинок Мольєра, проте вони ж і інші п'єси ставили! Як "Стредфорд-на-Евоні" – шекспірівський – вони поставили всі п'єси Шекспіра, але ж вони ставлять і світовий репертуар. Незалежно, так би мовити, від кольору тіла і належності до якоїсь нації. Я думаю, що більший світ буде на цій сцені театру Франка, то більше він буде національним».

Мріє про участь у Союзі європейських театрів: «Черга театрів стоїть, аби туди потрапити! Я страшенно хочу до цього Союзу влізти з нашим театром. Я вже не кажу, щоб ми туди увійшли, я свідомо використовую це слово – влізти, і я мушу туди влізти. Це першочергова мета. По-перше, з'явиться можливість висилати туди українські п'єси. Хоч здається, ніби їх нема, але люди пишуть. Просто ми звикли вважати, що наші п'єси недосконалі, що про сучасність так написати, як Шекспір, неможливо… Але я думаю, якщо ці драматичні твори наших сучасників перекласти, та щоб вони потрапили до штабу цієї спілки, а той штаб розішле їх до двадцяти європейських театрів, – хтось-таки з режисерів та вибере й нашу до постановки! Якщо в Європу пробились Курков і Андрухович, то й театру треба пробиватись. Крім того, Союз своїм членам надає певні кошти, близько 13