Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

— Ще ніколи, — продовжив Адельф, — я не бачив саду, який би так точно слідував бездоганним приписам абатства Сент-Ґалл, хоча, звісно, і в мініатюрі. Усе ж їх не так багато, тих, кому вдається відтворити його з розумом, більшість задовольняється тим, що наслідує задум, часто небездоганно, на жаль, бо не вважають за потрібне прикрашати його знахідками своєї віри.

Натомість вікарій вигукнув:

— Сент-Ґалл, ось абатство, яке має подобатися Господу! Багато моїх братів уже навідалися туди, а я, той, хто говорить до вас, саме туди збираюся.

Коли він вимовляв ці слова, у його голосі чулася злоба, яку він намагався видати за захоплення, — чому ця приписана краса не його власна, на славу Господа?

Він мені здався одним із тих чоловіків, у кого успіх інших, навіть випадковий, викликає невідворотне відчуття власної поразки. Незрозуміла вправність брата Клемента мала би принести йому задоволення, навіть викликати гордість, а він відчував радше приниження. Він довго пережовував горох і квасолю з нового врожаю, успішне вирощування яких ніяк не залежало від нього, а потім запив склянкою вина, щоб прогнати їхній смак.

Він мав поїхати завтра і повернеться тільки за шість місяців, на Різдво.

* * *

Одразу після заутрені Роберт підвів мене до фресок, і ми разом дивилися на схід сонця. У вранішньому світлі затока була рожевою, як середина мушлі. Колись я віддав би все, щоб відтворити схоже світло на картині. Сьогодні ж його краса залишалася чужою, вона говорила до мене вже забутою мовою.

Одночасно ми побачили групу прочан, яка повільно наближалася до Гори. Їх було близько шістдесяти, може й більше. Дивним чином, вони не збільшувалися, коли наближалися, як зазвичай відбувається з речами, коли скорочується відстань, яка розділяє нас із ними. Або ж, щонайменше, вони збільшувалися недостатньо. Майже за двісті метрів від Гори вони видавалися мініатюрною армією, брудною й обірваною, солдати якої рухалися в напрямку абатства, вода доходила їм до кісточок. Двоє передніх несли хреста і дзвона-бурдона.

— Хто вони? — запитав я у Роберта.

— Діти.

І він напівголосно проказав:

Одна самотня М, сама по собі,

А далі йдуть три С, три Х і тричі І,

У році МСССХХХІІІ

До Святого Михаїла на величну Гору

Із вірою у нього вони йшли

У великій кількості — маленькі пастушки.

Сто років по тому маленькі прочани знову крокували дорогою раю.

Натовп пастушків втягувався в Царські ворота довгою безформною вервечкою і увійшов у село на схилі. Вони почали підійматися до абатства узвозом Ґран Деґре, Великим Ухилом, мовчазні, рішучі. Їхні легкі кроки шурхотіли по гравію, нагадуючи дощ.

Услід за Робертом я зайшов у служницьку, де зібрались малі прочани, які метушливо роздягалися. Дехто вже розпростерся на землі, інші хрустіли куснями хліба, які їм принесли в глибоких кошиках. Було чутно, як вони бубонять багатьма мовами, які іноді змішувалися. Роберт звернувся до одного зі старших хлопчаків, який стояв неподалік, цибатого і тонкого, з коричневим чубом, якому могло бути років дванадцять.

— Ти тут за начальство? — запитав він його нормандським діалектом.

— У нас немає начальства, — відказав хлопчина.

— Дуже добре. Хто йшов першим? — знову спитав Роберт.

Хлопчина показав у гущавину натовпу на іншого хлопчака років восьми, рудого як лисиця, який був зайнятий тим, що розпаковував свої нехитрі пожитки. Прокладаючи шлях між дітьми, ми наблизились до нього.

— Як тебе звати, — запитав Роберт лагідно. Хлопчисько підвів голову, та нічого не відповів. У нього були яскраво-­зелені очі, обрамлені рудими віями, і серйозний погляд. Вони здавалися майже водянистими. У нього були червоні губи, і щоки всіяні ластовинням.

— Ти звідки? — спробував довідатися я.

Знову мовчання.

Я дивився в обличчя хлопцеві, і мені спало на думку, що він може бути глухим. Я проказав голосніше, артикулюючи якомога краще:

— Ти чуєш, що я тобі кажу?

Хлопчина підвів очі до неба і пробуркотів щось таке, чого ми не зрозуміли. Та Роберт розпізнав слова пісні: то була німецька. Він повернувся до старшого хлопця і сказав йому підійти перекладати.

— Перепрошую, пане абате, та я не можу.

— І чому ж?

— Я не володію німецькою, пане.

— Гаразд. А як щодо інших, є ж ті, хто її розуміє, чи не так?

— О, так, багато хто.

— Дуже добре, тоді приведи мені когось, хто зможе виконувати обов’язки перекладача.

— Але ж...

— Що?

— Вони не говорять нормандською, пане.

— Он як! Як же тоді ви домовлялися поміж собою, якщо говорите різними говірками?

Хлопець широко відкрив очі, наче таке питання йому ніколи не спадало на думку. Роберт кивнув, і легка усмішка мимовільно торкнула його губи.