Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Я бачив тих, хто страждав від спраги, від спраги, від прагнення води, ще невблаганнішого за хворобу, бо тіло знає свої ліки й вимагає їх, як вимагало б жінки, й бачить у мріях, як п’ють інші люди. Адже бачать жінку, яка всміхається іншим. Ніщо не має сенсу, якщо я не додам до нього свого тіла і духу. Немає ніяких дій, якщо я не беру в них участи. Якщо мої астрологи під час своїх нічних спостережень вивчають Чумацький Шлях, вони бачать там велику книжку, сторінки якої незрівнянно шарудять, коли гортати їх, і обожнюють Бога, що наповнив світ матеріалом, таким любим для серця.

Кажу вам: ви маєте право уникнути зусиль тільки в ім’я інших зусиль, бо ви повинні рости.

Цього року помер той, хто правив на схід від моєї імперії. Той, із ким я запекло воював, і тільки після численних війн я зрозумів, що я спирався на нього, мов на мур. Я й досі пам’ятаю наші зустрічі. В пустелі ставили червоний намет, де не було нікого, і ми йшли до того намету, а наші війська стояли нарізно, бо погано, коли люди змішуються. Юрба живе лише своїм черевом. А всяка позолота злущується. Отже, вояки сторожко поглядали на нас, спираючись на запоруку своєї зброї, й не піддавалися легкому розчуленню. Адже мій батько мав слушність: «ти повинен зустрічати людину,- казав він,- не на поверхні, а на сьомому поверсі її душі, її серця та духу. Бо інакше, якщо ви почнете придивлятися до найзвичайніших рухів, ви тільки даремно проллєте кров».

Я зрозумів батькові слова й зустрівся зі своїм сусідою, позбавлений геть усього, замурований у потрійні бастіони самотності. Ми сіли на пісок навпроти один одного. Я вже не пригадую, хто тоді був наймогутнішим: він чи я. Але в тій священній самотності могутність ставала мірою. Від наших жестів хитався світ, але ми зважували їх. Ми розмовляли тоді про пасовиська. «Я маю двадцять п’ять тисяч голів худоби, що вмирає. А в тебе йшов дощ». Та я не міг змиритися, що вони принесуть свої чужоземні звичаї та сумнів, який призводить до загнивання. Як можна розмістити на моїх землях пастухів з іншого світу? тож я й відповів йому: «Я маю двадцять п’ять тисяч маленьких людей, які мають вивчити свої молитви, а не молитви інших народів, бо інакше вони не матимуть форми…» Стосунки між нашими двома народами вирішила зброя. Ми скидалися на два припливи, що накочуються один на одного та відступають. І якщо жоден з нас не просунувся вперед, дарма що ми напирали з усієї сили, то тільки тому, що ми перебували в апогеї, загартувавши свого ворога його поразкою. «Ти переміг мене, отже, я став сильніший».

Не те що я зневажав його велич. Або висячі сади його столиці. Або парфуми його купців. Або витончені золоті прикраси його різьбярів. Або великі греблі для води. Людина нижча вигадує зневагу, бо її істина відкидає інших людей. Але ми, знаючи, що істини співіснують, не вважали, ніби ми принижуємо себе, визнаючи істину іншого, дарма що вона була нашою помилкою. Адже яблуня, як відомо, не зневажає винограду, а пальма - кедра. Кожна з цих рослин якомога міцніє і не змішує свого коріння з іншим корінням. І рятує свою форму та сутність, бо саме в цьому полягає неоціненний капітал, який не годиться занапастити.

«Справжній обмін,- казав мені він,- це фіал із парфумом або насінина, або подарунок у вигляді молодого кедра, що наповнює твій дім моїм парфумом. Або мій бойовий поклик, що доходить до тебе з моїх гір. Або, можливо, від посла, якщо його довго виховували, формували й гартували і якщо він водночас і відмовляє тобі, й погоджується з тобою. Адже він відмовляє тобі на твоїх внутрішніх рівнях. Але знаходить тебе там, де людина думає, ніби вона перебуває понад своєю ненавистю. Єдина думка, яка чогось варта,- думка ворога. А думка друзів не варта нічого, якщо в ній переважають їхнє визнання, їхня вдячність і всі їхні звичайні почуття. Якщо ти гинеш задля свого друга, я забороняю тобі розчулюватися…

Отже, я збрешу, якщо казатиму, ніби в його постаті я мав друга. А проте ми зустрічалися з глибокою радістю, але саме тут слова викривлюються внаслідок вульгарності людей. Радість була не через нього, а через Бога. Він був дорогою до Бога. Наші зустрічі були замковими каменями склепіння. І ми не мали що сказати один одному.

Нехай Господь пробачить мені, що я плакав, коли він помер.

І ось я лишився сам, єдиним відповідальним за все своє минуле і без свідка, що бачив, як я живу. Всі дії, що я їх через зневагу не розкривав своєму народові, він, мій східний сусіда, розумів; усі внутрішні піднесення, які я не виставляв для огляду, він у своїй тиші вгадував. Усю відповідальність, яка душила мене і про яку не знав ніхто, бо ж було добре, що народ вважав, ніби я свавільний, він, мій східний сусіда, зважував і ніколи не опускався до співчуття, перебував понад нею, по той бік від неї, оцінював по-іншому, ніж я, а тепер заснув у пурпурі пісків, нагорнувши на себе пісок, наче саван, справді гідний його, і тепер він замовк, отак і з’явилася в нього сумовита і щира усмішка Бога, який мириться, що сніп перев’язано, й заплющує очі на людські припаси. Ох! Скільки егоїзму в моєму розпачі! Я, такий слабкий, надавав значення траєкторії моєї долі, тоді як вона не мала її, вимірював імперію собою замість розчинитися в ній, з’ясував, що моє особисте життя дійшло до цього гребеня, наче подорож.

Тієї ночі я проминув у своєму житті своєрідний вододіл, почав опускатися схилом по тому, як повільно піднімався іншим схилом, я вже нікого не впізнавав, уперше я почувся старим, не бачив знайомих облич і був байдужий до всього, бо став байдужий і до самого себе, лишивши на іншому схилі всіх моїх командирів, усіх моїх дружин, усіх ворогів і, можливо, мого