BooksUkraine.com » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

131
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 97
Перейти на сторінку:
пре­гар­ної матінки, кот­ра ба­ви­ла­ся в арис­ток­рат­ку і за­ве­ла ве­ли­ку бу­чу, що її брат же­ниться з донькою чес­но­го куп­ця, і кот­ра опісля са­ма вий­шла за по­па! Тям­лю, що по тих її сло­вах я спи­ни­ла­ся біля неї.

- Обиджайте ме­не, зне­ва­жай­те, як хо­че­те, - про­мо­ви­ла я дри­жа­чи­ми ус­та­ми, - ко­ли це дає вам якесь вдо­во­лен­ня і має бу­ти помс­тою за мою матір, але її са­му ос­тав­те в спо­кою! Не вам го­диться зга­ду­ва­ти мені о ній, не вам, що ви, ма­буть, так са­мо не­на­виділи її, як і ме­не. Я знаю це з уст моєї ба­буні!


Її очі заіскри­ли­ся, і во­на зміря­ла ме­не зне­важ­ли­вим пог­ля­дом.


- Але не тобі го­диться да­ва­ти на­уку мені, що з моєї лас­ки жи­веш, те собі за­пам'ятай! А що­до ба­буні, то її сло­ва­ми не зіб'єш ме­не з тол­ку. Я ліпше зна­ла обох, як ти. Од­ної ти не зна­ла зовсім, а дру­га роз­вез­ла те­бе і впо­юва­ла вже з ди­тинст­ва панські за­ба­ги. Тим-то і не мог­ли ми ніко­ли по­го­ди­ти­ся. А що я влас­ти­во хотіла ска­за­ти, то бу­ло це, що не­хай би мені офіцер ста­нув пе­ред очі, не­хай би мені на мою ди­ти­ну відва­жив­ся пог­ля­ну­ти, то ж то по­чув би своє! А ко­ли тобі хо­четься вий­ти за ша­бельку або за соціаліста, то - про ме­не! Я свої ру­ки об­мию і не бу­ду ніяко­му скан­да­лові вин­на! Моє сумління чис­те, я до­сить нав­ча­ла і го­во­ри­ла!


Я хотіла щось відповісти, але са­ме в цій хвилі ство­ри­ла ма­ла Ка­тя двері і, звер­та­ючи го­лов­ку в тітчин спосіб до ме­не, зак­ли­ка­ла:


- Ходи, На­тал­ко, по­ка­жи мені, як за­да­чу ро­би­ти! Не знаю, як її пи­са­ти, ту дур­ну за­да­чу!


- Зажди хви­ли­ну, прий­ду пізніше!


- Ждати? Я не хо­чу жда­ти. Я му­шу те­пер на­пи­са­ти за­да­чу, пізніше хо­чу ба­ви­ти­ся та й вже. Хо­ди! - во­на туп­ну­ла не­тер­пе­ли­во-роз­ве­зе­но но­гою.


- Катя! Ко­ли ко­го о що-не­будь про­ситься, то чи­ниться це в спосіб чем­ний! - упімну­ла я.


Дівча ди­ви­ло­ся мені че­рез хви­ли­ну серй­оз­но в очі. Опісля глип­ну­ло ско­ро на матір і, за­ко­пи­лив­ши спідню губ­ку, ска­за­ло:


- Ти не смієш мені роз­ка­зу­ва­ти, ро­зумієш?…



***


Мені ос­та­ли­ся ли­ше книж­ки по йо­го від'їзді. Чи­таю ду­же ба­га­то. Хо­чу ста­ну­ти ду­хо­во на рівнім сте­пені з ним: хо­чу, щоб не хи­лив­ся до ме­не. З ним враз хо­чу здійма­ти­ся по­че­рез усі пе­ре­по­ни, усі тру­ди, по­че­рез увесь бруд жит­тя, хо­чу летіти, дібра­ти­ся до щас­тя, до «по­луд­ня»…


Передумую цілу йо­го істо­ту, по­чав­ши від по­оди­но­ких пог­лядів йо­го, аж до йо­го ха­рак­те­ру, до йо­го на­ту­ри. Раз ска­зав він:


«Мені за­ки­ду­ють, що я не постійний; це мо­же бу­ти, але в двох ре­чах я кон­сек­вент­ний, [48] а то - в не­на­висті до во­рогів мо­го на­ро­ду, і в не­на­висті до тих, котрі ме­не вра­зять свідо­мо. Гай, гай, який я тоді кон­сек­вент­ний! Ви не повіри­ли б».


А в лю­бові чи бу­де вірний? О, він бу­де вірний, ад­же він упоюється сам лю­бов'ю! Ні, я ос­та­ну­ся вже на ціле жит­тя царівна йо­го, пре­гар­на ру­сал­ка йо­го! Я це відчу­ваю. Він же діб'ється до ме­ти, лю­бов до ме­не бу­де йо­му до­да­ва­ти си­ли. О, так! Ад­же во­на та си­ла, що тво­рить. Чи не так? Лю­бов усе пе­ре­мо­же. Я ли­ше жу­рю­ся, як він бу­де жи­ти, з чо­го жи­ти?… Він не­на­ви­дить тітку, але він не знає, як я не­на­вид­жу то­го, що зветься йо­му дядьком. Це прав­да, що він лих­вар, по­га­ний, ску­пий чо­ловік; про те на­тяк­ну­ла мені пан­на Марія са­ма в одній гіркій хви­лині. На жа­дан­ня Оря­ди­на, щоб ви­дав йо­му хоч де­що з йо­го ма­ленько­го капіта­лу, відповів він, що капітал той ле­жить «в домі», в котрім і він, Оря­дин, пе­ре­сид­жує. Не­хай по­зи­чає на дім, у ко­го хо­че, він не має нічо­го про­ти то­го. Так, а дім за­пи­са­ний на Зо­ню, за кот­ру од­ну дав би собі і го­ло­ву стя­ти. Та­кий він!


Але я вірю в Оря­ди­на, в йо­го здатність, в йо­го во­лю, і то­му ус­по­ко­ю­юся. Мо­ли­лась я рідко досі, але за йо­го бу­ду мо­ли­ти­ся. На горі, в тихій гли­бині лісу бу­ду мо­ли­ти­ся. «Над си­ро­тою бог з ка­ли­тою», - так ба­бу­ня ка­за­ла!



***


(Дев'ять місяців пізніше).


Гу! Як ме­не пе­ре­ня­ло хо­ло­дом! Гріюся і не мо­жу розігріти­ся… Ха-ха-ха! І чи я все доб­ре за­чу­ла, доб­ре зро­зуміла? Все? Бо­же мій, бо­же! - і аж нині дізна­лась я о тім всім!…


Перед п'ятьма міся­ця­ми пи­сав Оря­дин до Маєвсько­го, щоб йо­му прис­лав йо­го гроші. Бла­гав на чім світ стоїть. Пи­сав, що мліє з го­ло­ду, що лекцій, на котрі чис­лив із певністю, не мо­же діста­ти, а то­ва­риші, що спо­ма­га­ли йо­го до­те­пер, бідні, і він не мо­же прий­ма­ти від них нічо­го, да­виться їх да­ни­на­ми. І мно­го, мно­го та­ко­го! А Маєвський відпи­сав йо­му на те, що ко­ли мед­ве­деві діється доб­ре, то не­хай не йде на лід гу­ля­ти. Що він йо­му ніко­ли хліба не жа­лу­вав, две­рей пе­ред ним не за­чи­ню­вав. Що був йо­му завсігди щи­рим до­рад­ни­ком і зас­ту­пав ра­до місце батька; що ос­та­неться та­ким і на бу­ду­че. Од­нак виб­ра­ний Оря­ди­ном завід не для йо­го... Не для бідно­го си­ро­ти, кот­ро­му батько ос­та­вив ли­ше скрип­ку, а ма­ти зо­ло­ту об­руч­ку. Що дідом ос­тав­ле­ний гріш має бу­ти на ви­па­док хо­ро­би або іншо­го не­щас­тя. Дід йо­го ба­жав собі та­кож, щоб він всту­пив на те­ологію, в їх ро­дині бу­ли з ро­ду в рід самі свя­ще­ни­ки. Він, та­кий си­ро­та, по­ви­нен при­дер­жу­ва­ти­ся тра­диції і зви­чаїв ро­дин­них і, яко син се­ля­ни­на, звер­та­ти­ся до на­ро­ду й жи­ти з ним. Не­хай то­му не фан­та­зує про бог зна що, а вер­тає хут­ко до­до­му та й всту­пає на те­ологію, бо час ухо­дить і не вер­тається. Це він пи­ше йо­му зі щи­ро­го батьківсько­го сер­ця і яко ста­рий досвідче­ний чо­ловік, кот­рий вміє з жит­тям чис­ли­тись, хоч був та­кож ко­лись сам мо­ло­дим, га­ря­чим мо­лод­цем…


П'ять місяців пізніше, зна­чить те­пер, пи­сав знов.


Сивіє, ка­же, з гри­зо­ти та впосліднє про­сить о свої гроші. Йо­му ве­деться прос­то, як «со­баці». «Не пішле­те мені моїх влас­них гро­шей, пи­ше, то удам­ся до су­ду! Сха­меніться, ко­ли не хо­че­те ма­ти людської душі на сумлінні. Не пхай­те ме­не в по­гань і не за­бу­вай­те, що вик­ли­кає нуж­да в людськім серці!»


А він, Маєвський?


- Отже, су­дові хо­че відда­ти ме­не мій «син», - ка­зав. - І діждав­ся я з бідної, на сміх по­ли­ше­ної си­ро­ти­ни на старі літа підпо­ри! - І розсміявся гірко. - Га! Не­хай віддає; це вже наслідки нинішньої мод­ної філо­софії; і я по­ко­рюсь їй. Я ли­ше спи­та­юся: чи має він свідків на це, як мені дід йо­го пе­ре­дав

1 ... 19 20 21 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"