BooksUkraine.com » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

131
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 97
Перейти на сторінку:
гроші? Які гроші? Скільки їх бу­ло? І що він, дід йо­го, справді пе­ре­да­вав мені їх? І під якою умо­вою? Врешті, кілько разів ка­зав я йо­му, що та дрібни­ця, яка ос­та­лась йо­му по дідові, ле­жить ось тут у домі, що не про­па­де! Досі він і не пи­тав­ся про те док­лад­но, що влас­ти­во ос­та­лось йо­му від йо­го ро­ди­ни, аж те­пер на­раз! Я ба­чу за тим щось інше, - ка­зав дальше. - То пах­не чи­мось іншим; пах­не вже юри­дич­ни­ми штуч­ка­ми, яких не ви­ду­ма­ла йо­го го­ло­ва. Але не­хай! Вже який я собі й є нез­нач­ний і прос­тий чо­ловік, але ос­таннього кус­ни­ка хліба не зре­чу­ся че­рез йо­го! В ме­не є і своя ди­ти­на! Нині-завт­ра я замк­ну очі, і хто тоді ста­не про неї дба­ти? Мені би вже й не хо­ди­ло о тих бідо­лаш­них кілька ринських, але мені хо­дить о те, щоб йо­го чортівську зух­валість зло­ми­ти. Зі своєю за­горілістю він за­же­неться в не­щас­тя. Він слу­хає мод­них прин­ципів, а знаєте, па­не про­фе­со­ре, ду­шу тих прин­ципів? Во­на ось в тих нем­но­гих сло­вах: «Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє!» Зро­зуміли, ку­ди стеж­ка в го­рах? Але най-но (ше­потів злоб­но), я заг­раю йо­му іншої пісеньки! Заг­раю її, ли­ше най ще трош­ки заж­де! Я лагідний, до­ки лагідний, але як раз стра­чу тер­пе­ливість, тоді не ру­чу за се­бе!…

І пішов. Ще дзве­нить мені йо­го мас­ний, фа­ри­сей­ський го­лос в ушах, ще ха­та мов трем­тить досі, як тріснув сінни­ми двер­ми за со­бою. Як я йо­го не­на­вид­жу, не­на­вид­жу, не­на­вид­жу!… Ісу­се Хрис­те!


Таким са­мим со­лод­ким, жалісним, рівним го­ло­сом об­ма­нює він і му­жиків, ви­ди­рає в них гроші за най­мен­шу про­ви­ну, за дрібку су­хо­го ло­мач­чя або за те, як здиб­ле ко­го в лісі…


Я пе­ре­шу­ку­ва­ла су­до­рож­не трем­тя­чи­ми пальця­ми всі ви­сув­ки сво­го ко­мо­ду, всі пу­дел­ка в ній. Ду­ма­ла най­ти хоч щось, на гріш по­до­ба­юче. Але я най­шла ли­ше кілька ста­рих, продіряв­ле­них мо­нет, які діста­ла раз від ба­буні…


Глуха, нес­ка­зан­на роз­пу­ка об­гор­ну­ла ме­не.


Що діяти?


Передумую раз у раз те, що по­чу­ла.


- Посилайте гроші на до­ро­гу і пишіть, най вер­тає! - ра­див вуй­ко щи­ро.


- І по­ба­чи­ли б ви йо­го, як­би я післав гроші на до­ро­гу! - сміявся надлісни­чий. - По­вер­не він сам! Ли­ше най по­жи­ве там ще трош­ки, най по­жи­ве! Не знаєте? До ча­су зба­нок во­ду но­сить!…


Я зак­ри­ла очі ру­ка­ми, а він з'явив­ся пе­ред моєю ду­шею.


З'явився блідий, з тліючи­ми очи­ма, в старій одежі, го­лод­ний!


Я зой­кну­ла. Оря­дин! чи ти ба­чиш? Я не в силі тобі по­мог­ти! Я, царівна твоя!


І я на­че зів'яла від двох го­дин.



***


Минають дні, ми­на­ють ночі,


Минає літо, ше­лес­тить


Пожовкле лис­тя… гас­нуть очі;


Заснули ду­ми, сер­це спить.


І все зас­ну­ло - і не знаю,


Чи я жи­ву, чи до­жи­ваю,


Чи так по світі во­ло­чусь,


вже й не пла­чу й не сміюсь…


Т. Шев­чен­ко



Чи моя ду­ша з уто­ми зав­мер­ла? Чи вбійча, без­надійна од­нос­тай­ність зро­би­ла ме­не бай­дуж­ною? Я вже не ро­зумію се­бе. Жи­ву від ра­на до ве­чо­ра, бо ве­чо­ра діжда­ти­ся тре­ба, а ніч пе­респ­лю, бо за нею нас­ту­пає ра­нок. Мені од­на­ко­во, що завт­ра бу­де, а по­завт­ра? теж бай­ду­же!


Деколи об­зи­вається в мені го­лос, що жит­тя вин­но мені ще ба­га­то. Тоді зга­дую йо­го і ро­зум тра­чу. Пла­чу, аж до­ки не ус­по­ко­юся. А су­покій цей, то ле­до­ва­тий, ту­пий сум.


Не раз знов в га­ря­чих днях, ко­ли воз­дух аж жар­кий, опа­даю зовсім із сил. Тоді ки­да­юсь де-не­будь у тра­ву і при­див­ля­юся ма­ле­сеньким, лед­ве вид­ним муш­кам, як круж­ля­ють у воз­дусі. Ча­сом за­сип­ляю, а він - не­мов ли­ше то­го ждав - прис­ниться. Завсігди пал­кий, ве­се­лий… сміється з ме­не, що в ме­не сумління «ніжне, мов па­ву­тин­ка»…



***


Сьогодні по обіді сиділи ми обі з тіткою в го­роді і по­ро­ли якусь ста­ру сук­ню. Вуй­ко, по­вер­нув­ши із шко­ли, за­па­лив собі люльку і сів ко­ло нас.


- Ну і що ж, Мілеч­ку, що ж там но­во­го? - пи­та­ла тітка, кот­ра не лю­би­ла дов­ших хвиль мов­чан­ки.


- А що ж би там но­во­го, Пав­лин­ко? От все од­на­ко­во: дітво­ра пус­тує, не вчиться. Шко­ла для них - то кримінал. Луч­че би по го­рах, по дворі гу­ля­ла! Га, мо­лодіж! В мо­лодіжі, звісно, дум­ки бог зна де…


- А дальше, Мілеч­ку?


- Ну, відтак, Пав­лин­ко, я зго­лоднів. Оце най­новіше! - Він засміявся доб­ро­душ­но і глядів за гус­ти­ми клу­ба­ми ди­му в воз­дусі.


- А ме­не сер­дить, Мілеч­ку, що Ле­на нічо­го з Л. не пи­ше, - ка­за­ла тітка. - Як поїха­ла, то як­би в во­ду пірну­ла. Я не ро­зумію, чо­му те­пер діти так ско­ро за­бу­ва­ють на ро­дичів. А во­на та­кож!


- Ну, що ж? Доб­ре ве­десь їй там у тітки і то­му мов­чить!


- Це прав­да, що їй у моєї сест­ри бу­де доб­ре вес­ти­ся, але все-та­ки я ра­да би зна­ти, як і що.


- Що ж би ти хотіла зна­ти, Пав­лин­ко?


- Ей, Мілеч­ку, тобі тре­ба за­раз все як на ло­па­ту клас­ти, - відповіла тітка не­тер­пе­ли­во. - Ти ніко­ли не здо­га­даєшся сам то­го, що тре­ба!


- Мабуть, чи до­волі гу­ляє, Пав­лин­ко? - спи­тав вуй­ко, пот­ро­хи зак­ло­по­та­ний, що знов раз не здо­га­дав­ся. Тітка усміхну­ла­ся гірко.


- Ти га­даєш, Мілеч­ку, що двад­ця­титрьохлітню дівчи­ну ви­си­пається зад­ля гу­лян­ня в світ? Ну вже що, але на політиці не ро­зумівся ти ніко­ли.


- Ти вга­да­ла, Пав­лин­ко! - ска­зав вуй­ко, підно­ся­чи ви­со­ко бро­ви. - Вга­да­ла. Я дер­жав­ся завсігди суп­ро­ти політич­них зма­гань бай­ду­же або зда­ле­ка. Це не доб­ре, як всі політи­ку­ють. Для ме­не мій завід - політи­ка. Ти га­даєш, Пав­лин­ко, що з підрос­та­ючи­ми хлоп­чиська­ми не тре­ба та­кож де­ко­ли політи­ку­ва­ти? Ой, ще й як! Але я завсігди за спо­коєм. Най­кра­ща хви­ля в житті - то хви­ля, про­жи­та в спо­кою. Ме­не мої уче­ни­ки ро­зуміють і люб­лять че­рез те. Я і вчу їх лю­би­ти спокій, і то­му, Пав­лин­ко, я не бав­лю­ся в політи­ку, кот­ра ве­де до на­ру­шу­ван­ня спо­кою. Ні, бо­ротьба за царську бо­ро­ду не об­хо­ди­ла ме­не ніко­ли.


- За царську бо­ро­ду! Але ко­ли тут іде о бу­дуч­ності твоєї ди­ти­ни?


Вуйко стри­во­жив­ся.


- Так що ж з нею, Пав­лин­ко? Мо­же, їй гро­шей тре­ба, а ти не хо­чеш мені пря­мо ска­за­ти? Тітка зітхну­ла.


- О Мілеч­ку, ко­ли б во­на гроші ма­ла, то ма­ла би і все, що їй тре­ба. Тоді я би не по­си­ла­ла її в світ між лю­ди…


- То ка­жи їй до­до­му вер­та­ти, Пав­лин­ко! Всю­ди доб­ре, але, щоп­рав­да, до­ма все-та­ки най­ліпше.


- Що во­на до­ма пічне? Хто її по­ба­чить? З ким зійдеться? Про­па­де, та й годі; а літа не вер­нуться

1 ... 20 21 22 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"