Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

син поліг за Францію і поводився як герой, бідачисько тільки хлипав ще болісніше і не міг відірватися від синового тіла. Врешті — і це причина, чому треба звикати до «вони не пройдуть» — всі ці люди, такі, як мій горопашний камердинер, як Воґубер, зупинили німців. Ти, може, вважаєш, що ми не дуже просунулися, але не треба розумувати, солдати чують себе переможцями завдяки внутрішньому переконанню, як смертенний чує, що йому бас увірвався. Отож-бо ми знаємо, що візьмемо гору, і прагнемо цього, щоб продиктувати справедливий мир, не хочу сказати справедливий лише для нас — по-справжньому справедливий: справедливий і для французів і для німців».

Звичайно, «лихоліття» не допомогло Сен-Лу перерости самого себе. Так само, як недалекі й банальні герої на відпочинку писали про війну не на рівні подій, які самі з себе ніщо, а на рівні банальної естетики і, дотримуючись іще й досі її правил, говорили, як говорили б десять років тому, про «криваву зорю», про «трепетний політ звитяги» тощо, Сен-Лу, розумник і естет, залишився розумником і естетом, зі смаком описуючи бівак на краю багнистого лісу, ніби йшлося про качине полювання. Аби передати мені контраст світла й тіні, такий «чарівний на світанку», він згадував про улюблені нами обома мальовидла і сміливо посилався на якусь сторінку Ромена Роллана чи навіть Ніцше з відомою незалежністю фронтовиків, які не боялися вимовляти німецькі імена, як полохливі тиловики, ба більше, з певною грайливістю цитуючи ворога, як це було, скажімо, з полковником дю Паті де Кламом, коли, виступаючи свідком на процесі Золя, він продекламував у присутності П’єра Кіяра, затятого поета-дрейфусара, якого, зрештою, не знав, вірш із його символістської драми «Безрука дівчина». Пишучи про якусь мелодію Шумана, Сен-Лу подавав лише її німецький титул і навпростець казав, що на світанні, почувши перший щебет, сп’янів, ніби йому співав птах із «чудородного «Зіґфріда», якого він дуже сподівається почути по війні.

Вернувшись до Парижа вдруге, я наступного ж дня по приїзді отримав ще одного листа від Жільберти — про перший, наведений тут, чи принаймні про його зміст вона чи не забула, бо свою втечу з Парижа, наприкінці 1914-го, подавала інакше. «Ви, може, не знаєте, любий друже, — писала вона, — що ось уже майже два роки як я у Тансонвілі. Я прибула сюди разом із німцями: всі намагалися утримати мене від виїзду. Мене трактували як навіжену. «Як, — чула я застереження — ви у безпеці в Парижі й вибираєтеся до окупованої зони саме тоді, коли всяк намагається звідти втекти». Я не сліпа і визнаю всю слушність цих аргументів. Та що вдієш, у мене є одна гарна риса, я не з полохливих, або, якщо хочете, людина вірна, і коли я дізналася, що мій любий Тансонвіль загрожений, мені не хотілося, щоб його боронив єдиний наш старий радця. Я зрозуміла, що моє місце там. І, зрештою, завдяки цій постанові спромоглася врятувати не лише замок— коли інші сусідні обійстя і замки, покинуті ошалілими власниками, зазнали майже всі цілковитої руїни, — ай цінну колекцію, з якою так носився любий татусь».

Словом, Жільберта тепер свято вірила, що подалася до Тан-сонвіля, не тікаючи від німців до безпечної криївки, як писала мені 1914 року, а, навпаки, аби спіткати їх і боронити від них свій замок. Зрештою німці не стали постоєм у Тансонвілі; але, мусивши терпіти в себе постійну крутанину військових, куди гіршу, ніж та, яка витискала сльози у Франсуази на ком-брейській вулиці, Жільберта жила, як твердила сама (цього разу щиро), достоту фронтовим життям. Отож газети підносили до небес її поводження і вже домагалися для неї ордена. Кінець листа містив святу правду. «Ви не уявляєте, любий друже, що таке війна і якого значення тут набуває кожна дорога, міст, висота. Скільки разів я думала про вас, про те, як гарно ми гуляли разом по цих околицях, сьогодні спустошених, бо за цю дорогу або схил пагорба, який ви так любили і куди ми так часто ходили у парі, точаться затяті бої! Либонь, ви, як і я, не уявляли, що похмурий Русенвіль і нудний Мезеґліз, звідки нам приносили листи і куди посилали по лікаря, коли вам нездужалося, колись уславляться. Так ось, любий друже, вони стали славні, як Австерліц чи Вальмі. Битва за Мезеґліз тривала понад вісім місяців, німці втратили в ній понад шістсот тисяч солдатів, вони знищили Мезетліз, але не взяли. Стежка, яку ви так любили і яку прозвали глодовою, де, як ви твердите, ви закохались у мене в дитинстві, хоча, повірте, і я кохала вас, — важко навіть сказати, якого значення вона набула. Величезний пшенишний лан, біля якого вона уривалася, це та сама славетна висота 307, на яку ви, мабуть, часто натрапляли у комюніке. Французи висадили місток через Вівону, який, за вашими словами, не нагадував вам дитячих споминів, як вам того хотілося, а німці навели кілька переправ; півтора року половина Комбре була в їхніх руках, а половина у наших».

Другого дня після одержання цього листа, тобто за два дні до того, як я, чимчикуючи в темряві, дослухався до відлуння власних кроків і водночас переживав усі ці спогади, Сен-Лу прибув ненадовго із фронту і вже дорогою назад заскочив до мене на секунду-дві, але саме вже передвістя його візити встигло збурити всю мою істоту. Франсуаза порвалася була до нього з надією, що він допоможе виклопотати білий білет несміливому різничукові, якому через рік мали заголити лоба. Але сама зрозуміла безглуздя цього прохання, бо вже давно полохливий скоторізун змінив ятку. Тобто нашу ятку, а її власник чи то тим, що боявся втратити клієнтів, чи то з простої правдомовности, заявив, що не знає, де нині цей хлопчина, тим паче, що він звичайний найманець, а різник із нього ніякий. Франсуаза кинулася на пошуки. Але Париж великий, яток тут безліч, і, відбігавши ноги, вона так і не здолала віднайти свого боюна-кровопія.

Коли Сен-Лу ввійшов до мого покою, я несміливо підступив до нього, відчуваючи щось неймовірне, кожен відпускник справляв тоді враження вихідця з того світу або вже не житця, який, забачивши вас, проте, ще встає, сам одягається і навіть прогулюється. Здавалося (а надто спершу, бо для тих, хто не мешкав, як я, далеко від Парижа, це стало вже звичним, а звичка відтинає у предметів, бачених не раз, корінь глибокого враження і думки, яка надає їм справжнього сенсу), здавалося, є щось жорстоке у тих