Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Спій супроводив усяку роботу, особливо жіночу. Мов пташки, виспівували дівчата і проспівували всю юність… Пісень навчались, навчаючись мови. Співали Гоніли, виганяючи череду на пасовище, співали, коли пасли і коли верталися з поля, співали коло куделі, біля жорен, біля діжі-матері, біля кросен, від смутку і радості, зі слізьми та риданнями, на весіллі і на похороні. Були прадавні, освячені віками пісні, з котрих, як казало прислів'я, не викинеш і слова; але були й інші, що линули просто з серця, і той, хто їх перший проспівував, сам не знав, як вони в нього виникли і як склалися. Їх чув хтось інший, щось до них додавав, а третій змінював, і народжувались від багатьох невідомих батьків пісні; так монета, складена до монети, множить скарби.

Коли малий Герда, змерзлий і посинілий, увійшов до хати і з порога почув пісню, яку іноді в смутку на чужині тихенько наспівувала його рідна мати, серце в хлопчини зворушилось і закалатало у грудях, і сльози полилися з його очей. Він забув, що не повинен був зраджувати свою мову, що йому веліли бути німим і глухим, і мимоволі вихопилося з його вуст:

— Ненько моя!

Біля порога стояла Дзіва; вона дивилась, слухала і співала, але лише до її вух долинули ці слова хлопця, який раптом зашарівся, зирнув на неї зляканим поглядом і сховався в темний куток. Дзіва підійшла до нього, поклала йому руку на плече і відчула, що весь він тремтить.

— Не бійся, — сказала вона, — я не викажу тебе.

Дитячим поглядом, який полагіднішав при згадці про матір, він ніби промовляв до неї. Дзіва вивела його в сіни, бо в хаті все ще лунав спів. Герда взяв її за руку, як колись рідну матір, і поцілував. З його очей капнула їй на пальці сльозина.

— Мені заборонено говорити, — шепнув він. — Батько вбив би мене, коли б довідався. Ах! Не зрадьте ж мене. Я не німий, моя мати розмовляла вашою мовою і була вашої крові.

Дзіва погладила його по мокрому волоссі.

— Можеш сміливо говорити, — тихо сказала вона, — про все, що бачив у городищі.

— Ой, страшні, жахливі речі, від них волосся стає сторч на голові і дрож проймає тіло. Я бачив кров…

Калюжі крові! Цілу ніч чув стогони і сміх, наче крик пугача.

Він замовк, боязко озираючись.

— Говори, хлопче, — сказала вона, — як своїй рідній матері.

Її лагідний голос глибоко запав йому до серця.

— Нам потрібне твоє слово, — додала вона, гладячи хлопчика по обличчі. І нахилилась до нього, а він з плачем почав розповідати їй, що вчора діялося в городищі.

Він говорив, а Дзіва блідла, її спокійна дівоча постать оберталась у лицарську, а очі, як здавалось, стріляли вогнем з-під новік, білі руки стискались у кулаки, наче вона тримала в них меча… І високо підносила голову, то червоніючи, то бліднучи.

Герда саме закінчив розповідь, як увійшли Віш і Генго; боячись, що батько довідається про його розмову з Дзівою, він прошмигнув попід виплетеними з хмизу стінами хлівів до коней і тут ліг, скоцюрбившись і накрившись сукном. Дзіва довго стояла мов укопана. Коли Віш, проходячи, глянув на неї, пін прочитав з обличчя дочки, що в її душу запала якась іскра, від якої вона запалала. Дзіва очима подала батькові знак, щоб він ішов і не розпитував.

Коли Генго переступив поріг хати, всі жіночі голоси раптом замовкли, тільки пролетів, мов вітер по листі, сміх та чути було, як скреготали жорна, як сичав вогонь, дзюркотіла вода та капали зі стріх на каміння біля призьби краплини дощу.

Гостя прийняли привітно. Похмурий німець сів за стіл, не хотів навіть розтуляти рота, ніби на душі в нього лежав камінь і не давав йому навіть очей відкрити і весело глянути. Марно Віш навертав до розмови, даремно стара Яга, поставивши миску зі стравою, розпитувала про Самбора, він нічого не сказав.

Трохи перекусивши, німець підвівся, щоб попрощатися з господарем; він дуже поспішав додому. Забрав свої сакви, нав'ючив на коней, осідлав їх і швидко зник з очей господаря, в'їхавши в ліс.

Віш дивився йому вслід, стоячи на воротях; до нього підійшла Дзіва. Старий, обернувшись, привітно їй усміхнувся. Кожного разу, коли він дивився на дочку — окрасу й радість родини — його лице світлішало. Вона звичайно відповідала усміхом, але зараз стояла замислена. Кивнула батькові і повела його до річки.

— Вам німець нічого не казав? — спитала вона.

— Мовчав як пень, — відповів старий.

— А мені щаслива доля допомогла, що німий хлопець заговорив, — почала Дзіва. — Син Генга розповідав жахливі речі. Треба, щоб ти, батьку, знав про це: з городища віють на нас усе грізніші вітри… Ось послухай. Хлопець не брехав, він весь тремтів від страху, тож коли говорив, плакав.

Дзіва про все розповіла батькові. Віш сперся на ціпок і слухав, опустивши голову. Вираз обличчя старого не виказував його почуттів — був холодний, як камінь; Віш під час її розповіді не промовив жодного слова. Вона вже й замовкла, а він все ще ніби слухав її.

Пройшло кілька хвилин, поки Віш нарешті підвів голову і важко зітхнув старечими грудьми.

— Пора, — сказав він, — що буде, те й буде… Отож треба скликати віче, давно вже його не було, і люди розпорошились, блукаючи кожен своїм шляхом. Час нам порадитися зі своїми людьми, послати віці, зібрати братів. Нехай і мене, старого, візьмуть, якщо захочуть, — для громади й миру нашого я все, що залежить від мене, зроблю. А ти, Дзіво, мовчи.

Донька наблизилась і поцілувала йому руку.

— Коляда допоможе, — шепнула вона.

VII

Не минуло й години, як старий Віш знову показався на своєму подвір'ї, але він так змінився, що його важко було впізнати. Завжди ходив босий, в полотняній одежі, а тепер був одягнений, як ніби приготувався в дорогу, і прибрав зовсім іншого вигляду. На ньому — коричневий новий сіряк, облямований синім сукном, на ногах — нові шкуряки, перев'язані червоними шнурами, на голові — висока хутряна шапка з пером. Біля пояса висіли блискучий меч і праща, за плечима — лук і стріли. Він ішов, як тільки личило старому воїнові, — випростано, з піднесеною головою, — і в цьому вбранні здавався набагато молодшим.

Біля воріт уже стояло троє коней, покритих сукном; їх притримували двоє хлопців, чисто одягнених, які теж були при зброї. Вони мали супроводжувати господаря. Всі, хто був у хаті, вийшли попрощатися зі старим