Читати книгу - "Дракула"

Мною заволоділо нестримне бажання будь-що дістати ключ, і я тут же вирішив знову прокрастися по стіні до графської кімнати. Він міг убити мене, але смерть здавалася мені тепер меншим злом. Не гаючи часу, я кинувся до східного вікна і проліз по стіні – як я це робив раніше – до кімнати графа. Там нікого не було, але іншого я і не чекав. Ключа ніде не було видно, але купа золота залишилася. Через кутові двері, а потім – гвинтовими сходами – я спустився вниз і пройшов темним коридором до старої каплиці.

Великий ящик стояв на тому самому місці, біля стіни, але тепер він був прикритий кришкою; її ще не прикріпили, але гвіздки були вже встромлені й готові до забивання. Знаючи, що ключ слід шукати на тілі графа, я підняв кришку і прихилив її до стіни. І тут я побачив щось таке, від чого у мене душа в п’яти втекла. Граф так само лежав у ящику, але мав тепер такий вигляд, наче він наполовину помолодів, бо його сиві вуса і волосся набули темного, сіро-сталевого кольору, щоки поповнішали, шкіра обличчя, яка раніш була блідою, мала тепер рубіновий відтінок, рот став іще червонішим, бо на губах виднілися краплі свіжої крові, яка із куточків його рота стікала на щоки та шию. Здавалося, що плоть навколо злих запалих очей теж якось змінилася – повіки і мішки виглядали розпухлими. Складалося враження, що вся ця істота ледь не лускалася від крові, яка переповнювала її; граф лежав, як бридка п’явка, знемагаючи від ситості. Схилившись і доторкнувшись до нього, я мимоволі здригнувся, всім своїм єством відчуваючи неймовірну огиду від цього дотику; але я мусив знайти ключа, інакше мені кінець. Цієї ночі моє власне тіло може потрапити на бенкет до трьох жахливих жіночок як делікатес. Я обмацав усе тіло, але ключа так і не знайшов. Припинивши пошуки, я поглянув на графа. На його набряклому обличчі з’явилася глузлива посмішка – і я оскаженів від люті. І цьому страхітливому створінню я допомагав перебратися до Лондона! А там, знаходячись серед мільйонного натовпу, воно, не доведи Господи, ще матиме змогу задовольняти свою ненаситну спрагу до крові, створивши нове, постійно зростаюче коло дияволів, які терзатимуть безпомічне населення. Сама думка про це викликала у мене шалену лють. Мною оволоділо несамовите бажання раз і назавжди позбавити людство від цієї потвори. Ніякої зброї поруч не було, тож я схопив лопату, що нею користувалися робітники для наповнення ящиків землею, і, щосили розмахнувшись, хотів влупити гострим заступом по ненависному обличчю. Але цієї миті голова обернулася, і на мене впав погляд очей графа, з усією їхньою жагучою ненавистю і зловісним гіпнотизмом. Цей паралізуючий погляд збив мене з пантелику, лопата хитнулася в моїх руках і тільки ковзнула по обличчю потвори, глибоко розсікши їй лоба. Заступ вивалився з моїх рук і впав упоперек ящика, а коли я потягнув його до себе, то він зачепив кришку, і та гепнулась на ящик і закрила його. Останнім, що я побачив, було залите кров’ю, набрякле обличчя із застиглою на ньому злобною посмішкою, якою, мабуть, посміхаються чорти у найстрашніших закутках пекла.

Я напружено думав над своїми подальшими діями, але мій розум наче горів вогнем, а в душі зростало почуття відчаю. Я сидів непорушно у такому стані, аж поки не почув, як вдалині залунала циганська пісня, виконувана веселими голосами, що наближалися і ставали гучнішими. Потім крізь пісню почулося ляскання батогів і скрипіння важких коліс: то їхали цигани і словаки, про чий приїзд попереджав граф. Озирнувшись востаннє довкола і поглянувши на ящик з ненависним і огидним тілом, я побіг з каплиці до графської кімнати, рішуче налаштувавшись вискочити тієї самої миті, коли відчиняться вхідні двері. Напружено прислухаючись, я почув, як унизу у великому замкý заскрипів ключ і важкі двері відчинилися. Мабуть, існував іще якийсь вхід або хтось мав ключ до одних із замкнених дверей. Потім почулося тупотіння численних ніг по підлозі, і його гучне відлуння невдовзі стихло в одному з коридорів. Обернувшись, я був знову кинувся до склепу, де можна було б знайти новий вихід, але цієї миті звідкілясь налетів неймовірно сильний порив вітру і гепнув дверима гвинтових сходів з такою силою, що з перемичок посипався пил і закружляв у повітрі. Кинувшись до дверей, я поштовхом спробував відчинити їх, але марно – вони зачинилися так, що зрушити їх було неможливо. Я знову перетворився на в’язня, над яким дедалі щільніше і щільніше змикаються тенета фатуму.

Пишучи ці рядки внизу в коридорі, я чую тупотіння ніг і гепання якихось важких предметів – це, очевидно, ящики із землею, і їх завантажують у фури. Я чую, як стукають молотки – це забивають ящики. А ось зараз стало чути, як чиїсь ноги важко ступають підлогою залу, а позаду лунають легкі кроки великої кількості людей.

Двері зачиняють, чується брязкіт ланцюгів, а потім – скрипіння ключа. Тепер ключа витягують; потім – знову відчиняють і зачиняють іще одні двері: я чую, як скриплять замок і засуви.

Спочатку з двору, а потім з дороги, що веде із замку, долинув гуркіт коліс, ляскання батогів і поволі стихаюча циганська пісня.

Тепер я залишився у замку наодинці з цими трьома потворами у жіночій подобі. Тьху ти! Міна – теж жінка, але не має з цими трьома нічого спільного. Вони – дияволиці з пекла!

З ними я не залишуся, ні. Треба спробувати пробратися по замковій стіні далі, ніж я досі наважувався. Я візьму з собою якусь кількість золотих монет – можливо, пізніше вони стануть мені у пригоді. Може, все ж таки мені пощастить знайти вихід із цього страхітливого замку!

А потім – мерщій додому! Сісти на найперший і найшвидший потяг і забратися геть із цього проклятого місця, з цієї проклятої країни, де землею все іще ходить диявол у плоті зі своїми виплодками!

Прірва крута і глибока, але краще покластися на милість Господа, аніж на милість цих потвор. Краще вже спочити на її дні, але це буде смерть, гідна справжнього мужчини. Прощавайте всі! Прощавай, Міно!