Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

в якийсь піхотний полк, ходив «усмирять» Венґра, був недалеко и від Севастополя у кримску баталію, виганяв з лісів Украіни и Подоля Ляшків з «золотими грамотами» и за 33 роки «безпорочноі служби Богу и царю» дотяг до майорского чину. Вештаючись по світу між людьми усякого стану и читаючи часом де-що, Сопун так натерся, що в бесіді не зразу показувалась ёго мала просвіта. Одначе солдатчина не звернула Сопуна на Великоросса, або на «всероссийского підданка», він зостався Украінцем. З природи добре серце Сопуна не закорявило, не зачерствіло и не раз не два щимило ёго тими болями, котрі щимлять народне серце. Але літа й солдатчина, житє нежонатого, житє в мандрівках, в походах вивітрили з Сопуна енерґію: майор наш був зовсім підтоптаний чоловік! И не диво! ёму було 52 роки, хоча з лиця, та ще було як підголиться, як підпережеться срібним поясом, причепить шаблюку, обвіситься хрестами та медалями, так видає чоловіка літ 35! Найтруднійшим часом для Сопуна був час зараз після іжі: не вспіє він встать з-за столу, не вспіє перехреститься, як очи в ёго вже й злипаються, соловіють! так и верне майора до сну; так він и куняє. Через то-то він и не любив у гостях обідать! Примітно ще в Сопуна було те, що він не вмів росказувать коротко, и те, що можна виговорить в двадцять слів, він так розтягне, що стало-б на цілу друковану сторону. Приміром: треба ёму росказать, що він бачив, як жид обшахрував селянина: – майор и почне свою річ з того, як він того дня встав, як убрався, як розсердився на свого «деньщика» и т. д., одно слово: роскаже усе те, що було з ним – як до того часу покіль він побачив жида й селянина, так и після того, як він покинув іх!.. В загалі ж сказать, майор був чоловік добрий й чесний, хоча важкий й скучний.

За те адъютант ёго Литвин Оскерка був вже дуже швидкий и веселий; мягкий наче віск и гнучкий – наче шиляга. Знав він, де треба зігнуться, де випрямиться; перед ким задрать кирпу, перед ким одкополить губу, де треба всміхнуться, де промовчать; де буть низше води, тихше трави… За те й любили ёго старші! не любив ёго тілько Сопун, а терпів ёго через те, що ёго прислали ему в адъютанти з полку. Сопун мислив, що Оскерку приставлено надзирачем до ёго. Оскерка був молодий ще паробок, літ може 25 чи й менш, з освітою більшости піхотних прапорщиків. Любив говорить багацько, швидко, видаючи з себе чоловіка освіченого и закидаючи в свою річ францускі слова, котрих може й сотні не знав. За те в танцях був верховодом и навряд хто й з крівних «мазурів» оддирав мазура краще Оскерчиного!.. Сопун шутковав, що Оскерко й живе й мислить ногами и що ноги піднесуть ёго високо у гору…

Рязянець Иванов був чоловік жонатий, простий; вийшов з кадетів не довчившись и, як кажуть, тер собі з-тиха лямку, дбаючи тілько про хліб насущний, та про те, щоб солдати ёго роти були добре виправлені, добре знали муштру и величаня усіх начальників, починаючи з фельдфебля и кінчаючи ґенералом. Женився він з якоюсь попівною, без жадноі освіти, але вона була з себе огрядна и вміла пекти дуже смачні пироги. Дітей у іх не було.

Прапорщик Маслюковский був дуже молодий хлопець, тілько що випущений з Орловскоі воєнноі ґімназиі. Маслюковский був сином воєнного священика, родом з під Харкова; але не признавав себе ні до якоі нациі и говорив, що він «славянин». – «Предок мій був козак Маслюк; утік з Украіни в Московщину и став Маслюков. Син его чи онук перебіг у Польщу и зробився Маслюковским и католиком. Прадід вернувся до православія и поселився в Россиі… ну, до якоі-ж нациі я повинен належать? Певно ні до-якоі!.. тілько славянин!» Так говорив Маслюковский. – Та й те треба додать, що Маслюковский не любив розмови ні про політику ні про літературу и вельми мало тямив в іх. За те до панночок – так тягло ёго, наче магнит тягне до себе зелізо.

Жучиха хоч и не долюбляла воєнних, але, звичайно, привитала Сопуна и ёго товаришів и запросила іх не забувать її хати и завернуть до неі на Семена «на пиріг и ложку борщу».

В день Семена народився Семен Жук и сей день Жучиха завсігди святкувала, а того року тим більше через те, що її любий Семенко скінчив університет.

Семена тогді прийшлось в четвер. У ранці Жучиха з усією семєю пішла до церкви, пішов за ними й Джур. Сопун з товаришами завернув також в церкву, прийшло чимало й Куличан. З церкви пан-отець з причтом и Сопун з своім «штабом» зайшли до Жучихи з поздоровленєм. Трохи згодя прибув и знаємий наш Хмара з «супругою». Трохи-по-троху на обід зъіхалось чимало гостей: були й Батуринці и Конотопці и хуторяне. Жучиха кожного гостя витала приязно.

Пообідали. Гості пішли в сад. Сопун сів на лавочці и, сидячи, заснув. Рязанець Иванов, укутавши за обідом трохи не всю фляшку вишнівки, тілько піхтів, сидячи на ґанку, наче той паровик на зелізниці. Хмара ходив з картами и заохочував собі товариство до преферансу; а прапорщики, наче метелики, літали між панночками – від одноі до другоі. Маслюковский більш усіх лип до Рисі, а Оскерка наче стрикоза вертівся коло Соні.

Підойшов до сієі ґруппи и Джур, и, промовивши кілька слів, став піднимать на глузи Маслюковского. Молодий прапорщик червонів, починав и собі глузовать з Джура, але глузи у ёго виходили або дурницею, або вельми грубими; одначе він не кидав бесіди своєі з Рисею. Джур став гніваться и косо дивиться на Маслюковского. Рися не знала, що заподіять и як одвязаться від прапорщика. Але стара Жучиха виручила її, покликавши до себе… Через кілька хвилин на садовім ґанку стояв великий стіл покритий тонким білим настільником, котрий блищав наче сніг ясного морозного дня. – На столі поставили величенну куфу з варенухою, а на другім кінци стола самовар. Рися сіла наливать чай, а Олена Василівна примостилась біля куфи. Семен, яко господар, зазивав гостей до столу: «а нуте панове! хто до чаю, хто до варенухи!» говорив він. Усі мужчини, кромі Оскерки, вдались до варенухи. Пан-отець и Сопун усілись близше до Жучихи, а Джур присів на тім кінци, де стояв самовар.

– «Гарний отсе напиток!» говорив пан-отець, беручи з рук Жучихи другу чашку варенухи, «та жалко, що він