Читати книгу - "Пишемо нову історію. Як перестати бути жертвою за 12 занять, Лаура Есківель"

Одинадцяте заняття. Пробачення

Попереднє заняття ми присвятили звільненню від провини, яка була на нашому шляху. Упродовж цього заняття ми розширимо вправу.

Можна сказати, що без атаки немає шкоди. Без шкоди немає жертви. Без жертви немає провини. Без провини немає необхідності в покаранні. Без покарання немає страждання. Без страждання є мир.

Для того, щоб залишатися у стані миру, слід не бачити ані можливих ворогів, ані негайних небезпек. І як ми можемо досягнути цієї зміни у сприйнятті? Вийняти собі очі, як Едіп? Ні. Я думаю, ми знайдемо іншу альтернативу.

Поза межами того, що ми бачимо, поза межами ідей знаходиться джерело змін, яке підтримує життя і свідомість. Для того, щоб увійти в контакт із цим первинним джерелом, нам треба стати спостерігачами, тими, хто спостерігає об’єктивно. Проблема в тому, що людина сприймає лише частину тієї інформації, яку бачать її очі. Око — це інструмент зору, але не все, що ми бачимо, реєструється власником ока. Насправді, ми більше звикли дивитися без очей, ніж ними. Якщо ми сідаємо в автобус, то «уявляємо майбутнє», яке може статися. Ми ясно уявляємо нещастя, які можуть трапитися під час подорожі в громадському транспорті, незважаючи на те, що вони з нами ще не трапилися. Проектування образу, створеного нашою уявою, є доказом того, що людина може «побачити» образи, які ніколи не відчувала.

Натомість може бути, що людина стала свідком злочину і це на неї вплинуло так сильно, що, замість того, аби сприймати те, що відбувається в світі, вона раз у раз проектує образи, які належать минулому, незважаючи на те, що це вже не повторюється. Її бачення заперечує та звинувачує сьогодення.

Ми завершили аналіз негативних ефектів провини. З одного боку, ми абсолютно свідомі того, що насильство не може покінчити з насильством, але ми цілими днями судимо, засуджуємо та бажаємо найгіршої кари для тих, хто вчинив злочини.

Якщо «назовні» немає нікого, крім нас, хто має покласти край насильству? З точки зору єдиного погляду, коли ми стверджуємо, що та чи інша людина не заслуговує на любов, то забуваємо, що в цю людину включені всі ми. І чому ж ми не заслуговуємо на любов? Через провину. Приховану провину, яка змушує нас вважати, що ми не заслуговуємо ні на що, окрім поганого ставлення. Як ми вже побачили, є провини, які нам не належать, але ми, так чи інакше, носимо їх за собою, і на основі цієї оцінки судимо і караємо себе. Отже, ми складаємо частину спільноти, і у нашій свідомості є образи, які належать колективній пам’яті. Їх також потрібно редагувати для того, щоб звільнитися від їхнього гнітючого впливу. А чому я? — запитаєте ви. Тому що ми частина голограми Всесвіту, і те, що ми прибираємо із себе, прибираємо з Усього. Обережно: це не означає, що від завтра вже не буде злочинців, які б тероризували населення, не буде корумпованих керівників чи жадібних торгівців. Ні, але ми хоча б відкриємо двері, щоб циркулювала та енергія, яка потрапила в пастку травматичної події. Це дозволить нам знайти образи, які нас краще представлятимуть, говорячи колективно. Це так само, як і в попередній вправі, де ми побачили, що образи, які ми зберігаємо в пам’яті, прямо звертаються до нашої емоційної системи, а емоції, згенеровані цими образами, поєднують нас з певною думкою. У випадку ідеї «незаслуженості» наслідки серйозні, бо вони стають великою перешкодою у пошуку колективного добробуту. Якщо ми не вважаємо себе «вартими», то підсвідомо дозволяємо розростання інститутів, політичних партій, паскудної юридичної системи, урядів, корпорацій, шефів, батьків, братів, чоловіків, жінок, сусідів, які знущаються з нас та закріпачують нас, як жертв. Пам’ятаймо, що, для того, щоб була жертва, має бути винуватець.

Ми любимо засуджувати акти насильства. Ми вважаємо себе справедливими і вимагаємо справедливості, не враховуючи, що в більшості випадків, агресорів атакували першими і вони лише реагували на насильство, якого зазнали. Одним із доказів цього можуть стати члени молодіжних бандитських угрупувань. Ці молоді люди походять з маргінальних районів, де вони виросли, оточені екстремальною бідністю, без уваги, без любові, без жодної можливості розвитку.

Багато з тих, хто походить, приміром, із Гватемали, є продуктом насильства, яким військова диктатура хотіла знищити місцеві племена і корінне населення. Тоді вбивали старих, жінок, дітей, руйнували культивовані поля і нищили все, що ці люди любили. Ці звірячі дії, безкарні злочини залишили величезну кількість зла, фрустрації, гіркоти та ненависті.

Я не намагаюся виправдати ані наявність цих банд, ані їхню діяльність, радше стараюся проаналізувати те, як саме ми, як суспільство, дозволяємо, щоб раз у раз повторювався закон причини та наслідку. Якби нам потрібно було їх покарати, яке б покарання ми обрали?

Ясно, що немає більшого покарання, ніж відмовити іншим у їхніх справжніх особистостях (які, по суті, є нашими). Відмовитися від них. Вважати їх нелюдами. Бажати їм смерті або, щонайменше, найгіршої кари. Відсторонюючись від них, ми заперечуємо їхню ідентичність, а разом із цим і нашу, натомість адаптуємо ту особистість, яку раніше засуджували в них. На кого, як ви гадаєте, ми перетворюємося, коли певні, що ті, хто нас атакував, заслуговують на акти жахливого насильства?

Відмовляючи іншим у прощенні і співчутті, ми заперечуємо здатність любити в нас самих. Любити себе. Пробачати себе. Це не дуже любляче — позбавляти когось спілкуванням із самим собою, особливо коли ми самі залишаємося «назовні». Як ми сподіваємося знайти прощення своїм діям, якщо відразу відмовили у цьому «іншим»? Яке покарання ми застосували б, якби вчинили так само, як і вони?

Говорячи щиро:

1. Ви можете пробачити того, хто зашкодив дорогій для вас людині?

2. Яке покарання ви йому призначите?

3. Якого саме болю ви йому бажаєте?

4. Чи відчуваєте, що збільшення його болю зменшило би ваш біль?

5. Вважаєте, що повільна та болісна смерть — це єдине, на що він заслуговує?

6. Можете його принизити?

7. Можете його скалічити?

8. Можете його катувати?

А зараз поміркуйте над тим, які відповіді на ці питання дала б людина, що заподіяла вам шкоду. Яку різницю ви бачите між собою та ним? «Різниця в тому, що я йому нічого не зробив», — скажете ви і, напевно, цілком справедливо. Але я запитаю у вас: голод — це не агресія? Перенаселеність — це не агресія? Просто уявіть собі на мить, як це — жити в квартирі без вікон, разом із вісьмома чи десятьма людьми. У кімнаті, де немає