Читати книгу - "Місто моє розстріляне, Хая Мусман"

Дорослих заганяли у великий котлован і там стріляли їм в потилиці. Дітей відривали від батьків і кидали у менший котлован. Їх розстрілювали окремо.

Не встигали розправитися з однією партією, як прибувала наступна, за нею – ще і ще. І таким чином – сімнадцять тисяч п’ятсот людей.

Євреї на міській площі, можливо, чули гавкіт автоматів, але від Грабника до Сосонок більше двох кілометрів, і криків людей, яких розстрілювали, чутно не було.

Пройшов день, настала ніч. Натовп рідшав, але живих все ще залишалось багато. Безперестанку йшов і йшов мокрий сніг з дощем. Одяг у всіх промокнув до нижньої білизни, взуття відволожилося. Страшний холод проймав до кісток. Ані зігрітися, ані відійти. Площа оточена. І від цього холоду, від страху у людей настала апатія, ступор. Будь що буде, тільки швидше б залишити цю жахливу площу. Нехай який завгодно кінець, але швидше.

Вони покірно йшли в Сосонки, назустріч смерті, до страшного котловану, який наповнювався трупами, до самого кінця, до останньої хвилини все ще не вірячи у власну смерть.

Тільки біля самого котловану приходило страшне прозріння, але було пізно. Пізно чинити опір, пізно тікати.

А п’яні від горілки, від виду і запаху крові, від усвідомлення своєї безмежної влади німці і українці та поляки, які допомагали вбивати євреїв, – уже не люди зовсім, а кровожерливі звірі, – підганяли своїх жертв захриплими голосами «Шнеллер, шнеллер!» і стріляли, стріляли!..

Два дні і одну ніч тривала ця кривава оргія вбивства. До вечора 7 листопада розстріляли останніх.

Двох котлованів виявилося замало, німцям довелося вирити ще один. Потім котловани мілко засипали землею і пішли.

Ще декілька днів земля в котлованах піднімалась і опускалась, ніби дихала. Це ворушилися живі під купою мертвих тіл. Потім все заспокоїлось. Потім усе засипав білий сніг.

Євреїв, які залишились живими, переселили в гетто на вулиці Карла Маркса і прилеглих провулках на Волі. Вони працювали на розборі речей, які були звезені з єврейських будинків. Речі пакувалися в посилкові ящики і відправлялись до Німеччини. Військові трофеї.

Влітку 1942 року усіх євреїв з гетто вивезли на машинах і розстріляли.

Так загинуло моє місто.

Хай буде проклятий фашизм. Хай буде проклята війна.

Амінь!

Стара мати

Невигадана історія

Пам’яті мого чоловіка

Гіги Тамаріна –

з любов’ю та скорботою

Їй було 44 роки, коли помер чоловік. Він залишив великий спадок: п’ятьох дітей і крамницю в невеликому містечку в Україні.

Під час похорону хтось назвав її «вдовою під золотим дахом». Коли вона голосила над труною чоловіка, то кричала: «Вдова під золотим дахом – все одно вдова».

Потім сталася Жовтнева революція, і більшовики знесли «золотий дах». Крамницю довелося ліквідувати. Тим не менш усі її діти вибилися в люди. Вивчились – хто на бухгалтера, хто на інженера, одружились і роз’їхались, а вона залишилась із наймолодшим, Ізею.

Він працював інженером на залізниці, а дружина його, маленька, миловида жінка, – зубним лікарем. Хворі любили її за м’яку вдачу та чуйність і називали «маленькою лікаркою». Мати доглядала за двома їхніми дітьми і домашнім господарством. Вона на той час була не така вже й стара, хоча і розміняла сьомий десяток.

Шість років вони жили разом. Шість щасливих років. А в 37-му Ізю заарештували. Взяли прямо з роботи, не дали навіть попрощатися з родиною. Дружина ходила дізнаватися про нього до НКВС, вистоювала довгі черги з передачами. Через деякий час її сповістили, що чоловік її засуджений на 10 років без права листування, і передачі перестали приймати.

Ворог народу.

Вона прокручувала в пам’яті кожний день їхнього спільного життя, кожне слово, яке запам’яталось, і не знаходила навіть дрібниці, яка дозволила б взяти під сумнів його чесність, повірити в те, що він дійсно був «ворогом народу».

Мати, яка знала свого Ізю як ніхто інший, також вірила: це всього лише судова помилка, її виправлять, розберуться і повернуть їй сина.

Коли з Ізею сталася біда, інші діти перестали відвідувати її, писати листи. Мати не ображалась. Вона розуміла, яка страшна небезпека загрожує їм – братам і сестрам «ворога народу». Вона вряди-годи їздила до них у гості, але робила це потайки, щоб її не бачили сусіди, бо, не приведи Боже, хтось дізнається про Ізю і повідомить в органи, що до таких-то приїжджала мати «ворога народу». Небезпека була велика, а донощиків вистачало. Такі це були часи.

З невісткою обійшлися по-божому. Хоча вона і була дружиною «ворога народу», але її залишили працювати на тому ж місці і з квартири не виселили. Чи то місто вже виконало рознарядку на «ворогів народу», чи то влада вирішила зберегти для себе хорошого лікаря. Містечко було невелике, і усе міське керівництво у неї лікувалось. Як зараз дізнатись – чому когось без провини знищували, а когось милували.

У невістки після арешту Ізі залишилися на утриманні двоє дітей і свекруха. Вона почала працювати на дві ставки, щоденно по дванадцять годин. Стара мати суворо контролювала моральність невістки. «Де ти швендяла, – питала вона суворо, якщо та затримувалась після роботи, – ось повернеться Ізя, як ти перед ним виправдаєшся?» А невістка зовсім ніде не швендяла. Які там розваги після дванадцяти годин біля бормашини! Просто іноді їй було настільки нестерпно тяжко, що вона після роботи відривала від сили години, щоб поблукати місцями, де вони удвох з Ізею любили гуляти в ті далекі роки, які не можна повернути. Так вони жили.

Потім почалась війна, і вони евакуювались у Середню Азію. Там їх розшукав старший брат Ізі, який воював на фронті, надіслав матері і невістці свій грошовий атестат. Його родина мешкала неподалік від кордону, і