Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

У кімнаті повисає оглушлива дзвінка тиша. І до мене тільки тепер повною мірою доходить, що саме я щойно сказала. І кому саме.

Вони ж уб'ють мене тепер. Утилізують. Як невідому загрозу.

Погляд Са-арда стає таким хижим і гострим як бритва, що мене до нутра пробирає тваринним жахом. Паніка захльостує з головою. І я, не чекаючи його дій, стрімголов кидаюся тікати.

Тіло, отримавши команду вижити за будь-яку ціну, діє чітко як робот. Рибкою пірнає до краю столу, якимось дивом ухилившись від рук змія старшого, що блискавично метнувся до мене. Впавши на спину і проїхавшись металевою поверхнею, примудряється не влетіти в пастку рук молодшого, що встиг перегородити мені шлях. Зірвавшись униз, на підлогу, ледь встигає відкотитися від зміїного хвоста, яким мене явно намагаються обвити. Знову кидок рибкою, і пролетівши над кільцями, що звиваються, другого змія, я стрімголов викочуюся з харчового блоку. Позаду щось гуркотить.

− Тримай її, − мчить мені слідом.

Ой матінко, уб'ють. Точно вб'ють. Якщо зловлять.

Але я вже блискавкою несуся у бік вантажного відсіку, сподіваючись знайти якусь щілину, куди можна забитися і сховатися.

Вибігши з кімнати управління, ляскаю по панелі поруч із дверима, закриваючи її. А потім, досі діючи на вкладених у тіло алгоритмах самопорятунку, я щосили луплю по цій панелі кулаком, сліпо сподіваючись на силу своєї синтетичної оболонки. Руку прострілює пекельним болем. Але на поверхні стіни, що прогнулася, утворюється виразна вм'ятина, навіть тріщини з'являються. Але найголовніше це те, що символи спалахують червоним, починають хаотично бігати, а потім взагалі гаснуть.

От тільки з іншого боку раптом долинає оглушливий гуркіт, від якого я буквально підстрибую на місці. Здається, наги вже намагаються відчинити двері, але в них нічого не виходить.

У мене вийшло, я її заклинила.

− Ейш-ші, відкрий зараз ж-ше! – чую шипляче гарчання розлюченого Са-арда. − Дев'яносто шоста, наказую підкоритися.

Ага, зараз. Як же. Може, ще самій залізти в утилізатор?

Але відповідати вголос я їм, звісно, не збираюся. Заколисуючи забиту руку і ледь не скиглячи від болю і жаху, біжу геть уже знайомим мені коридором у вигляді труби, гарячково видивляючись, куди можна сховатися. 

Найочевидніший варіант – сам вантажний відсік. Там повно всяких контейнерів, приміщення величезне. Але там мене й шукатимуть насамперед. Минулого разу я помітила, що стіни коридору подекуди підсвічені символами. Може, це панелі й, відповідно, поруч із ними є двері? Наприклад, у якісь службові приміщення?

Минувши пару коридорних відсіків-сегментів, все ж таки наважуюся зупинитися біля однієї такої підсвіченої ділянки. І дійсно, варто мені піднести руку до символів, що світяться, і перед очима проявляється вже знайома на вигляд панель. А на графітово-сірій поверхні стіни поблизу тепер виразно видно контури дверей.

Позаду чуються якісь пронизливі звуки, скрегіт, приглушені та нерозбірливі чоловічі голоси.

Вони ось-ось увірвуться в коридор. Потрібно ховатися негайно.

Довірившись пам'яті тіла, я швидко натискаю на той знак, який у мене асоціюється з «відкрити».

І мало не плачу від щастя, коли це спрацьовує. Двері з ледь чутним шипінням починають від'їжджати убік. Так повільно. 

Нумо! Ну, швидше ж! 

Блискавкою прослизнувши в отвір, я поспіхом шукаю поглядом панель вже по цей бік, щоб закрити свій випадковий прихисток.

Мені знову щастить. Тут горить світло. І мені вдається без проблем впоратися з дверима. Вони плавно закриваються назад. І я відразу ж озираюсь навкруги, щоб зрозуміти, куди потрапила.

А потрапила я в невелику кімнатку, метрів десь три на три, не більше. Здається... це пральня. Ну чи щось схоже на неї за призначенням. На цю думку мене наштовхує два кошики з брудною білизною, що стоять під двома прямокутними отворами в стіні. Судячи з усього, брудний одяг через них якось потрапляє сюди з особистих кімнат нагів. Ось це здоровенне кубічне щось, більше метра заввишки, з дверцятами збоку, і миготливими вогниками на них, це, напевно, щось на зразок пральної машини. Полиці зі стопками чистої білизни тільки переконують мене у моїх висновках.

Але все це байдуже.

Тут зовсім ніде сховатися.

До «кубика» я точно не полізу. Це безглуздо і небезпечно. Хто зна, як він запускається і як чистить речі.

З отворами у стіні та сама історія. Навіть якби я в них якось утиснулася, речі звідти не під впливом сили тяжіння падають. Каюти екіпажу знаходяться на цьому рівні та навіть в іншій стороні. Тут саме час у телепортацію повірити… хоча… чому ні? У змієхвостих інопланетян я раніше теж не вірила. У будь-якому випадку лізти туди – це наражати себе на ризик невідомого впливу.

Але тут є ще один отвір. Вентиляційний. На стелі. І якщо залізти на «кубик», я навіть дістануся до нього. Стеля тут не дуже висока.

Рішення приходить миттєво. Застрибнувши на «пральну машину» я намагаюся підняти люк. Однією рукою. Другою навіть ворушити тепер боляче. Але в мене нічого не виходить. Жодних гвинтиків, які можна було б відкрутити, не видно. Зате є два дивні поглиблення з обох боків. Не знайшовши більше жодних варіантів, закусивши губу від болю, я просто натискаю на них пальцями одночасно з двох сторін. Там щось клацає і кришка відривається, хитаючись тепер у мене над головою.

Є. О боже.

Тепер лишилося туди якось забратися.

Доведеться підстрибнути. І підтягнутися. А в мене дідько знає що з рукою.

Гуркіт у коридорі стає гучнішим. А потім я чую такий оглушливий скрегіт, ніби циркулярка по металі працює.

Чорт! Чорт! Чорт…

Від нового сплеску паніки у мене все всередині німіє, зір стає зовсім тунельним. Серце тепер калатає, як шалене. Не можна зволікати. Плювати на руку. Життя дорожче.

Видихнувши, я просто стрибаю. Вхопившись обома руками, ривком закидаю всередину правий лікоть, щоб здоровою лівою рукою наполовину заштовхнути себе нагору. В очах вже буквально темніє від болю. Здається, я тепер навіть хрускіт чула. Якщо перелом… не знаю, що робитиму. Але все це потім, коли знайду бодай якусь схованку.