Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

- Перестаньте називати мене пташкою, - від цього звернення мене перекручує. - І вже вибачте, але мої стосунки з чоловіком вас не стосуються. Навіть якщо ви його батько, чому я теж не маю жодних підтверджень.

Особливої ​​схожості не бачу. А якщо дуже довго дивитися і шукати, то, можна знайти схожість у багатьох людей. Але чомусь мені дуже не хочеться, щоб вусатий мужик був батьком Вадима. Щоб мав відношення до моєї донечки. І ще гірше, щоб наблизився до нашого життя.

Незрозуміле почуття всередині мене підказує, що треба триматися від нього якнайдалі.

- О, я багато можу розповісти про Вадима, - вуса зловтішно ворушаться. - І підтвердити нашу спорідненість, дрібниця. Інше тебе має зараз хвилювати, пташка, - вимовляє це прізвисько співуче. Із задоволенням спостерігає за моєю реакцією. – Зараз у кафе увійдуть поліцейські. Можливо вони вже там. Тебе шукають. Здогадуєшся чому? - підморгує мені з таким виглядом, ніби повідомив неймовірно радісну новину.

- Чому? – голос зрадницьки тремтить.

Звісно, ​​я знаю причину. Але ж Вадим подбав про мою безпеку! Він обіцяв!

А якщо вусатий мужик у курсі… то й він міг викликати поліцію…

А якщо мене схоплять… то маю сумніви, що вийду. Згнию за ґратами… І Марусеньку мені більше не побачити. Ніхто її не приведе до мене. Вадим не стане мене витягувати... я для нього іграшка... нагадую його втрачену любов... Просто річ...

- Мальовниче село. Гори. Та варварський підпал, який забрав життя голови сільради та його шановних гостей… Тоді це маленьке село стало відоме на всю країну. Тільки лінивий не писав про неймовірну жорстокість та нахабство палія, - він каже це нахилившись до мене, сяючи болотними очима і смакуючи кожне слово. – Вину… – робить паузу, облизує верхню губу, театрально закочує очі, – Ватець… як усі вважають. Але мало хто здогадується, що насправді все провернула маленька і тендітна пташка. А згодом, вміло вислизнула від рук правосуддя.

- Не розумію, про що ви, - від страху губи німіють.

Він не просто знає. Вусатий мужик досконало відкопав усі подробиці справи, читаю це у його тріумфальному погляді.

- Все ти розумієш, - посміхається, кінчики вусів повзуть угору. - Але я тут не щоб засуджувати, навпаки, врятувати. Вадим нацькував поліцію. Ти йому вже набридла. А я врятую і тебе, і свою онучку. Сховаю вас так, що ніхто ніколи не знайде. Ви матимете все необхідне, до кінця життя забезпечу, - у болотяних очах блищить зловісний вогонь.

- Не вірю… - у горлі дере, мій голос схожий на каркання ворони. Відчуваю, як колючий дріт стискається навколо мене, як мене ловлять, заманюють у капкан. Гадки не маю, як урятуватися.

Вусатий чоловік розводить руки в сторони. Підходить до дверей, відчиняє їх.

- Подивись сама…

Миготить думка, коли він сам відкрив шлях, мені треба вибігти з туалету. Якомога швидше. Але на жаль… він знає… знає дуже багато… А отже, невидимий повідець із петлею на моїй шиї в його руках. Я на прив'язі, чітко це відчуваю.

Роблю кілька обережних кроків. Заглядаю у зал. Перше, що бачу, як поліцейський спілкується з матір'ю дівчинки, з якою дружить моя дочка. Офіціанта також допитують. Далі не дивлюсь. Повертаюся назад до вусатого чоловіка. Навіть сумочка з телефоном залишилася там... чоловікові не зателефонувати... А якщо його так званий батько правий і Вадим це зробив? Чи все інакше?

- Що ви хочете? – заплющую очі, стримую сльози.

– Я допоможу вивести Марусю. І ви негайно їдете зі мною, будете під моїм захистом, - видає з милою посмішкою на обличчі. А вуса... ворушаться... як череда тарганів, які святкують свою перемогу.

Що мені робити? Я не можу довіритися цьому моторошному мужику! А який у мене вихід?