Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 36

Ворон підірвався посеред ночі. Йому надійшло повідомлення. Навіть у темряві видно, як очі червоним спалахують, погляд шалений.

- Ти куди?

– Слід знайшли. Якщо все вийде, скоро повернуся... - але в його голосі немає впевненості.

- А якщо ні? - душа розривається від неясного передчуття. Не хочу його відпускати. Піднімаюсь з ліжка, притискаюся до Ворона, судомно вдихаю запах, наче це мої останні ковтки повітря… його аромату. І все одно не можу надихатися ... гіркота отруює легені.

- Не хвилюйся, - гладить мене по голові.

У ці дні ми дуже мало говорили, ніби боялися словами зруйнувати тендітне щастя, обрамлене ілюзіями та жорстокою правдою.

- Не йди! Не залишай мене одну! - з горла виривається жалібне благання.

- Треба ... голубко, - цілує мене в голову, сильно обіймає, відсувається.

За ці дні він жодного разу не назвав мене на ім'я… А я намагалася не думати, про те, що мене шукає чоловік, що я не бачу дочку, про все те, що нас розділяє… І про гірке усвідомлення – це не мій мужчина, але без нього не можу. Він в'ївся мені під шкіру, пустив коріння в серце ... інакше вже не буде ...

Обертається біля порога. Довго дивиться. Чорна безодня очей палає, обпалює навіть на відстані, тільки вогонь уже інший... пекучий, мстивий. Ненависть, вона його жене геть, у темряву.

- Будь обережним, - хочу зробити крок до нього, але застигаю на місці.

Він пішов, а мені вже не спиться. Тривожно на душі не можу знайти собі місця. А раптом із Вороном щось трапиться? А якщо пастка?

Довго дивлюсь у вікно. Темрява... тільки тепер у цієї темряви страшний запах розпачу.

Задихаюсь. Нема чим дихати. Виходжу до коридору. Порожнеча, тиша давить, і десь вдалині чути неясний голос. Стукіт дверей та кілька міцних лайок від Ельвіри. Орієнтуючись на звуки, вона в крилі будинку, де я ніколи не була.

Лякає мене ця жінка. Дивиться так, начебто розірвати готова. Практично нічого не каже, але при ній хочеться під землю провалитися, аби позбутися вивчаючого погляду безбарвних очей.

Нащо вона Ворону? Як можна довіряти такій жінці? Ще й сина? Цього зрозуміти не можу. Але й спитати в нього не наважилася.

І зараз незрозуміла сила мене штовхає йти. Навіщо? Мало мені проблем? Але є щось сильніше за нас, що ми часто побороти не можемо, хоч потім і шкодуємо про це.

Спускаюся по дерев'яних хитромудрих сходах вниз. Підвальне приміщення. Тиша. Давить. Жахлива. Проходжу вглиб коридору.

- Що тобі ще треба? – лунає злий жіночий голос.

Підходжу до дверей. Зачинено. Нагадує камеру. Навіть віконце є, замкнене на засув.

Мені б піти… втекти стрімголов. Але я вже не можу зупинитись. Цікавість і темна сила штовхають за межу.

Відчиняю маленьке віконце. Посеред кімнати стоїть молода жінка, тримається за паличку, на обличчі від лівого ока до вуха шрам, очі… дикі… страшні…

Ворон тримає у підвалі полонянку?

Навіщо?

- Ти хто? – питаю, не відводячи від неї погляду.

- Вікторія… допоможи мені, - і тягне до мене тремтячу руку…

А мене б'є струмом, вдаряє так, що відлітаю до протилежної стіни.

Я згадала де раніше бачила Ворона.

Дикі кадри розрізають свідомість.

Якою ж дурною та наївною я була.

Весь цей час я довіряла чудовиську… безжальному та кровожерному…

Пекельно боляче…

***

Злива. Крижаний вітер. Нічого не відчуваю. Тіло мені не належить. У середині лише дикий біль, і з кожною хвилиною він стає все сильнішим. Біль зради, розбитих надій, понівеченого життя.

- Гуляща дружина явилася, - Вадим стоїть біля воріт, посміхається.

- Я ввійду? – питаю несміливо.

- Заходь, - киває, пропускає мене.

Іду до хати. Ніг не відчуваю.

Ледве переступаю поріг, до мене з усіх ніг летить Марусенька.

- Мамочко, ти повернулася! Ти вдома!

- Так, рідна, я вдома, - обіймаю свій скарб.

***

Микита

Повертаюсь додому. Тривога пожирає зсередини, поїдом їсть.

І небо, воно похмуре, сіре, кисню немає, тільки задушливий сморід.

Так пахне зрада.

Щойно переступаю поріг, розумію – її немає.

Кулею вгору.

До сина. Він солодко спить у своєму ліжечку.

Заходжу до спальні. На подушці записка:

«Поверни мені сина, Ворон».

Почерк… я впізнаю його з мільйона… і запах… його ніколи не забути, не переплутати.

Надовго зависаю. Час зупиняється. Попадаю в пекло.

Приводить до тями вий поліцейських машин у дворі.

Підходжу до вікна. Хлопці у формі біжать подвір'ям.

Зітхаю. Стискаю в руці записку. Вона палить шкіру. Пропалює до м'яса.

Виходжу до поліцейських.

- Ви заарештовані!

Які знайомі слова.

Пекельне коло замкнулося.

***

Мої хороші! Дякую, що були зі мною у цій історії! Книжка у нас вийшла не простою, емоційною. Закінчилася перша частина, але вже опублікована друга і я з нетерпінням чекаю на вас там! І ми разом із вами обов'язково знайдемо відповіді на всі запитання. Обіцяю неймовірні емоції, та непередбачувані повороти!

Друга частина називається: "Єдина для Ворона".

Цілую. Люблю. Чекаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍

Кінець

З цією книгою читають Романтична еротика 359875 Вільні стосунки з босом Ольга Вісмут 2015586 Короткий любовний роман 395910 Несподіване весілля Ксана Рейлі 1476182 Сучасний любовний роман 410389 Єдина для Ворона Олександра Багірова 291168 Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно