Читати книгу - "Омріяний Рим"

Горацій і Вергілій не сліпо прославляли правителя, вони ж бо мали очі. Вони просто поетично висловлювали те глибоке, типово римське відчуття, що боги розгнівалися на Рим: інакше й не пояснити тих бід, які звалилися на їхній народ. Отже, врятувати країну під силу тільки богам.

Тому-то вони й готові вдатися до безпрецедентного кроку, приписавши Августові божественність. А раптом у когось виникне сумнів щодо того, ким є цей римський спаситель, Вергілій нагадує в «Енеїді»: побачивши в царстві мертвих Августа, Сивілла повторює своє пророцтво. Неважко здогадатися, що в ньому Вергілій посилається на свій давніший вірш — «Месіанську еклогу». Сивілла каже таке: «Це той герой, про якого чував ти від оракулів стільки, Цезар то Август, син божества; золотую епоху в Лації наново він установить, на землях, що перше царством Сатурна були, і до гарамантів та індів владу поширить».

От і маємо. Ось що римські поети кажуть про пришестя Августа за кілька десятиліть до народження Ісуса Христа: що він спаситель, що він порятує свій народ, трохи поживе серед нас, а згодом повернеться на небо, та понад усе — що його завданням буде спокутувати гріхи свого народу — у нашому випадку громадянську війну. А, так, мало не забув: Август ще й син божий.

Юлія Цезаря вознесли в стан богів посмертно, а з 42 року до н. е. його названого сина почали називати Divi Filius, що означає «Син божий».

Упродовж п’ятдесяти років у двох стародавніх і гордих цивілізаціях — римській та єврейській — одночасно процвітає те саме явище. Протягом сторіч ці народи зневажали еллінський культ правителя. Самими ними завжди правили люди, а не боги. Римляни не сприймали ідею мати над собою царя, а якогось божественного правителя — і поготів. А щодо ортодоксальних євреїв, то для них, окрім Яхве, жодного іншого бога не могло й існувати.

То чи збіг це, що в той самий час у цих двох культурах з’являється людина, яка нехтує традицією, проголошуючи себе сином божим? Чи доцільно казати, ніби історія Риму не має жодного впливу на християнську історію?

І це ще не всі неймовірні подібності між історією Августа та євангельськими оповідями. Светоній пише, що, ймовірно, сенат проголосив заборону на вигодовування новонароджених хлопчиків у рік народження Августа через пророцтво, що того року на землю прийде новонароджений цар. Звісно, ця історія — щира нісенітниця. Та чи не аж надто нагадує вона історію про вбивство немовлят Іродом?

Далі нам розповідають про те, що Октавіановій матері Атії під час відвідин храму Аполлона наснився сон, у якому її навідав бог у подобі змія. А за дев’ять місяців вона народила сина. Саме так, це дохристиянська версія Благовіщення. Благословенна ти, Атіє, між жінками, і благословен плід лона твого Октавіан…

…На що Атія й каже:

— Як таке могло статися, я ж іще не знала чоловіка? Стривайте-но: то ж у подобі змія явився мені сам Аполлон!

Або вслухайтеся в той євангельський трепет, із яким провінція Азія 9 року до н. е. вирішує відзначити день Августових народин. Рада запропонувала винагороду за найкраще вшанування Августа. Переможцем став чоловік, який запропонував визначити день народження імператора (23 вересня) днем Нового року за місцевим грецьким календарем. «Чудова ідея!» — погоджується рада:

…день народження божественного Цезаря можна справедливо прирівняти до початку усього на світі. Він змінив світ, який давно б загинув, якби не народився Цезар, що приніс щасливу долю всьому людству. Тому й вважатиме кожен із нас його день народин за початок і нашого власного життя, бо поклав цей день край нашому шкодуванню, що народилися ми на цей світ.

***

Тільки вслухайтесь у християнське звучання цього декрету, написаного за дев’ять років до народження Христа. Рада називає цю ідею словом euangelia — блага вість — і каже, що «благою вістю для світу стало народження бога».

Щасливим знаком Августа був Козеріг, на честь дати його зачаття. А в який день його зачали, коли Атію навідав старий пролаза Аполлон? 23 грудня… це наштовхує мене на думки про підозрілу близькість цього дня до Різдва.

Як гадаєте, що відбувалося, коли творці Євангелій вирішили розповісти нам історію Ісуса? Гадаєте, на них не вплинула історія про сина божого, яка поширилась по усій Римській імперії, включно з Юдеєю? Атож, уплинула.

І це не просто блюзнірське припущення — принаймні не конче блюзнірське. Зрештою, твердження, буцім історія Різдва не цілком правдива чи оригінальна, належить англіканським єпископам. Це не шкодить християнству, чи то пак не обов’язково шкодить. Я веду до того, що нам годі збагнути місію й послання Христа, доки ми не розберемося з римським контекстом — як політичним, так і культурним, — у якому ця історія творилася.

Ісус був євреєм, що І ст. н. е. мешкав у Галілеї — частині римського князівства у світі, де одноосібно домінував Рим. Кожного Різдва в колядках чуємо, що народився він у яслах у Віфлеємі через постанову Цезаря Августа про те, що весь світ треба обкласти податком. Саме через це Марії та Йосипові довелося покинути Назарет і поїхати на перепис (оцінку їхніх статків) у Віфлеєм.

Щоправда, Юдея відрізнялася від решти провінцій, а самі євреї дотримувались особливих поглядів на самих себе та власну релігію. Вони були не такі, як ті підлабузники з Азії, що аж скавчали з радощів, коли день народин імператора оголосили Новим роком. Євреї мали власного бога на ім’я Яхве. От лишень ім’я його називати їм не дозволялось, а зображувати його — і поготів. Ба більше, вони не лише не мали інших богів до нього — вони взагалі ніколи не мали жодних інших богів. Ні-ні, хай римляни собі поклоняються скільком хочуть богам, серед яких навіть їхній імператор, але для євреїв це щось геть немислиме.

Насправді євреї були аж такі непокірні, що постійно повставали, а перш, аніж загинути в германських лісах, наш старий друг Публій Квінтілій Вар устиг розіпнути за непокору кілька тисяч єврейських розбишак.

Зрештою, цей упертий опір асиміляції призвів до знищення Єрусалима та зруйнування його храму 70 року н. е. Проте за часів Христа на землі явною стратегією єврейської верхівки було порозумітися з римлянами. Вони щосили намагались ігнорувати ту прірву, що існувала між ними та окупаційною владою, нав’язуючи народові римську доктрину про божественність імператора.

Коли Вергілій і Горацій говорили