Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Нарешті я відчув, що можу діяти, і потягнувся, щоб відновити контроль над м’язами. Звівшись на ноги, я дуже обачно і тихо, скоряючись не так розуму, як несвідомим імпульсам, знайшов свого капелюха, узяв валізу і рушив сходами вниз, освітлюючи дорогу ліхтариком. У правій руці я нервово стискав револьвер, а в лівій тримав одночасно ліхтарик і валізу. Я не дуже розумів, навіщо всі ці застережні заходи, адже спускався вниз тільки для того, аби розбудити єдиного, крім мене, мешканця цього будинку.

Спустившись навшпиньки рипучими сходами до нижнього холу, я почув хропіння сплячого виразніше і зрозумів, що він, скоріш за все, десь у кімнаті ліворуч од мене — у вітальні, куди я ще не заходив. Праворуч чорним проваллям зяяли широко прочинені двері кабінету, звідки нещодавно лунали голоси. Відчинивши незамкнені двері вітальні, я проклав світлом ліхтарика стежку, орієнтуючись на звук хропіння і, нарешті, освітив обличчя того, хто спав. Наступної миті я поспіхом відвів ліхтарик убік і хутко, по-котячому тихо, відступив до холу, виявивши обережність цього разу цілком свідомо, адже на дивані спав зовсім не Ейкелі, а мій недавній попутник.

Я не міг збагнути, чому так сталося; однак здоровий глузд підказував мені, що, перш ніж когось будити, було б найбезпечніше з’ясувати якомога більше. Повернувшись до холу, я тихо зачинив за собою двері до вітальні, тим самим зменшивши небезпеку розбудити Нойєса. Після цього я обережно увійшов до темного кабінету, де сподівався побачити Ейкелі, — той міг спати, а міг і сидіти у великому кріслі в кутку, яке, вочевидь, було його улюбленим місцем відпочинку. Коли я просувався вперед, промінь ліхтарика освітив великий стіл посеред кімнати, на якому стояв один із триклятих циліндрів із підключеними до нього пристроями для зору і слуху, а також із пристроєм для голосу, готовим до під’єднання будь-якої миті. Тут, подумав я, був мозок, який вів зі мною ту жахливу розмову напередодні ввечері; якоїсь миті у мене виникло божевільне бажання увімкнути голосову машину і послухати, що той скаже.

Подумалося, що він має відчувати мою присутність, адже пристрої для зору і слуху не могли не помітити світла мого ліхтарика і не почути рипіння мостин. Та я, зрештою, не наважився возитися з цією штуковиною. Я байдуже зауважив, що то був зовсім новий циліндр із викарбуваним на ньому іменем Ейкелі, який я бачив увечері на полиці, що його господар дому просив не чіпати. Згадуючи зараз ту мить, я можу лишень пошкодувати, що був таким нерішучим і не змусив той циліндр заговорити. Одному Богу відомо, які таємниці, страшні здогадки та сумніви це могло б прояснити! Але не чіпати цей апарат було радше милосердям.

Зі столу я перевів промінь ліхтарика в куток, де, як я гадав, сидить Ейкелі, але з подивом виявив, що в кріслі нікого не було, ніхто в ньому не спав і не сидів. З бильця крісла на підлогу звисав знайомий мені домашній халат, а поруч із ним на підлозі лежали жовтий шарф і широкі бинти для ніг, які здавалися мені такими дивними. Розмірковуючи, куди міг подітися Ейкелі і чому він з такою легкістю позбувся атрибутів своєї хвороби, я помітив, що в кімнаті більше немає дивного запаху, зникла і вібрація. То що ж, насправді, було їхнім джерелом? Аж раптом мені на думку спало, що я відчував ці речі тільки в присутності Ейкелі, і найбільшою мірою там, де він сидів. За дверима кімнати, в якій він перебував, не було нічого подібного. Я зупинився і почав освітлювати темний кабінет променем свого ліхтарика, водночас змушуючи свій мозок шукати пояснення.

Якби тільки небо зажадало, щоб я пішов раніше, аніж світло ліхтарика ще раз впало на порожнє крісло! Щойно це сталося, я придушено зойкнув і прожогом вискочив з кабінету, ледь не розбудивши сплячого по той бік холу вартового. Мій притлумлений зойк і безтурботне хропіння Нойєса були останніми звуками, які я чув у нездоровому повітрі обійстя попід порослою чорноліссям горою з усіма її привидами, обійстя, що перетворилося на вмістище транскосмічного жаху серед самотніх зелених пагорбів давнього примарного краю і ручаїв, які невпинно шепочуть прокльони.

Дивно, що у гарячці панічної втечі я не випустив з рук ні ліхтарика, ні валізи, ні револьвера, якимось дивом мені пощастило їх зберегти. Я без зайвого шуму зміг вирватися з жахливої кімнати і цього будинку, добувся зі своїми пожитками до старенького «форда» у гаражі і кинувся навтьоки на цьому ридвані, навмання, шукаючи безпечного прихистку серед чорної безмісячної ночі. Та подорож чимось нагадувала картини, породжені уявою По або Рембо чи відтворені на гравюрах Доре, проте я, врешті-решт, дістався Таунсенда. Оце і все. Просто пощастило, що моє психічне здоров’я не постраждало, але мене часом охоплює страх, коли я думаю, що принесуть наступні роки, особливо після несподіваного відкриття Плутона.

Тоді, у кабінеті, я знову освітив ліхтариком порожнє крісло, перед цим описавши коло по кімнаті, і тут уперше помітив на сидінні якісь речі, яких спершу не завважив серед складок халату. Цих речей — а їх було три — не знайшли слідчі, коли прийшли сюди згодом. Як я казав із самого початку, в них не було нічого, що могло налякати. Жахливими були висновки, яких можна було дійти через їхню наявність. Навіть тепер я сумніваюся і часом майже готовий розділити скептицизм людей, що приписали цю пригоду галюцинаціям і нервовому розладу.

Три предмети були частиною добре продуманої конструкції з вельми оригінальними металевими кріпленнями для органічних елементів, про які я не зважуся робити жодних припущень. Я сподіваюся — щиро сподіваюся — що ті елементи були з воску, зроблені видатним митцем, — хоч би що там казав мій глибоко зачаєний внутрішній страх. Боже Праведний! Це шепотіння у просякнутій огидними запахами і вібраціями пітьмі! Відьмак, посланець позамежних сил, диявольська підміна, істота з позамежжя… цей здушений лиховісний шепіт… і увесь цей час — у новенькому блискучому циліндрі на полиці… бідолаха… «неперевершений рівень хірургічних, біологічних, хімічних і механічних здібностей…»

Річ у тім, що всі три предмети на кріслі були досконалими, до останньої мікроскопічної деталі точними копіями — або оригіналами — обличчя і рук Генрі Вентворта Ейкелі.

У горах божевілля

І

Я змушений говорити, оскільки вчені мужі з невідомих причин відмовляються дослухатись до моїх порад. Аж ніяк не хотів би розкривати причини, що спонукають мене протистояти майбутньому підкоренню Антарктики — з розтопленням шапки вічного льоду і повсюдним бурінням заради пошуку корисних копалин, — тим паче, що мої застереження і цього разу можуть виявитися марними. Правдивість фактів, які я маю викласти, може викликати закономірні сумніви, але якщо замовчувати речі, що видаються химерними і неймовірними, взагалі не буде що розповідати. На мою користь свідчитимуть невідомі дотепер світлини, як звичайні, так і зроблені з літака, вони напрочуд чіткі та промовисті, хоча і щодо них теж не бракуватиме сумнівів — тепер підробляють і фотознімки. З малюнків же глузуватимуть як з очевидної містифікації, проте знавцям доведеться добряче посушити голову над дивною технікою їх виконання.

Зрештою, мені доводиться покладатися лише на розуміння та підтримку небагатьох провідних науковців. Вони,