Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Він дійсно відчуває транспортних засіб, оскільки навички плавної їздти були зрозумілі навіть мені. От аби водії автобусів так вміли керувати! Це справжній талант. Навіть сам Максим, власник автомобіля, не вів його так легко й професійно.

Не мить відчула себе винною. Хлопець дійсно не був п'яним на вигляд. Він тримає поставу, вражає чіткою дикцією і не несе будь-якої загрози, а навпаки, сповнений люб'язністю. Однак, я ж на власні очі бачила скільки мілілітрів горілки він пийнув нещодавно. Це що в нього, імунітет якийсь чи вдавана тверезість? Он Максим менше пив за вечір, а його як розвезло. Ще й до мене почав чіплятися. Аби не терпіти його доторків на все вже була згодна, аби тільки подалі від нього.

— А я теж з села, між іншим. З області. Навчалася тут в університеті та працювала певний час. Потім повернулася в село на чотири роки, а зараз знову намагаюся освоїти ці кам'яні джунглі, — чомусь вирішуюсь на одкровення, сподіваючись відчути в образі Яра споріднену душу. Все-таки, маємо зрозуміти один одну. Ми ж сільські люди.

— Та невже? Нічого собі! Очманіти можна! — вдає награне здивування і бентежить мене цим.

— Кхм... — розгублено бурмочу. — А що тут такого?

— Та нічого. Просто не так давно ти не хотіла навіть свого імені називати, а тут такою інформацією ділишся зі мною. Ще й з ким? З брехливим п'яницею.

В голосі водія без ніяких сумнівів розпізнала образу. Це він дується на мене? А нічого, що й у самого пика в гармату? Сам же мене скривдив своєю брехнею і тим, що до подруги руки простягав.

Між нами знову запанувала мовчання. Не захотілося відповідати йому. Лише музика, в яку не хотілось вслухатися, прикрашала реальність. Втупившись поглядом в безкінечну веремію дороги, темінь ночі та ряди будівель, які проносилися зі швидкістю світла повз нас, ми обидвоє застрягли в своїх думках.

Я думала про несправедливість життя і про образи. Чому люди полюбляють робити боляче іншим? Всі ж знають, як це, коли болить душа, проте це їх не зупиняє... Виринула з щемливісті своєї душі лиш коли збагнула, що ми більше не рухаємось, а дверці з боку водія майже безшумно гупнули.

— Ти куди? — гукнула Ярослава, який хотів зникнути без мого дозволу.

— До своєї квартири. Вибач, що не запрошую, але не думаю, що ти захочеш піднятися зі мною, — повідомив, прочинивши і зачинивши дверів вдруге.

— Що це значить? Ти скоро повернешся? — розхвильовано скрикнула я цієї ж митті, але юнак не почув запитань крізь скло та надійний автомобільний метал, а може умисне проігнорував, а дотягнутися та прочинити дверці з його боку не дозволив мій пасок безпеки. 

Обурилася, але вибір не великий. Доведеться чекати і сподіватися на його порядність та те, що йому не заманеться лягти спати до обіду.