Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Блін, на годиннику друга ночі, а Ніни вдома ще немає. І хоч вона  о дванадцятій подзвонила Серьозі й попередила, що з подружкою Танькою святкують її день народження, все ж гриз черв’ячок (брешу, там ціла анаконда голодна поралася) сумнівів. Танька? День народження? Чи особина чоловічої статі? Я на всяк випадок Вадіку  послав смс, де він. Тиша у відповідь – не зрозуміло: чи то спить, чи то не чує, так гарно час проводить.  Серьога теж не спав. Отак і сиділи на кухні з чарками,  розмовляли і щось їстівне до рота тягли.

—    Ти в курсі, що після  сьомої не можна жерти? – намагаюсь розрядити гнітючу атмосферу.

—    А ми після сьомої й не жерли. Ми з тобою  о дванадцятій почали. А це вже новий день і за ранок катить,- в тому ж дусі відповів Серьога. – Ото я чекаю ще пів години – і їду забирати. Мені завтра за кермо, а я буду як зомбак з червоними очима, що не виспався. Маленькі дітки спати не дають, а великі – жити! А раптом вона там з хлопцем? Була б Ліля, розказала хоча б про контрацепцію, - видно було, Серьога нервувався. Це вперше, коли  Ніни так пізно не було вдома.

—    Вона знає, - вирвалося в мене. Серьога вилупився, як баран на нові ворота, довелося уточнити, - Про контрацепцію…

—    Ти впевнений? –з недовірою так, що  в принципі образливо.

—    Впевнений. Сам розказував!

—    ??? –треба бачити очі Серьоги. Під такими картинками пишуть «Ноу комментс».

—    Вона спитала, я  розповів. Це життєво, треба знати, - навіщось виправдовувався.

—    Коли питала? – увімкнув  режим «тато», що не обіцяло нічого гарного.

—    Два роки назад, -  ляпнув і почув класичний набір ненормативних слів. 
Давно не чув, як Серьога лається. Прибавив. Розвивається.

—    А ти часом не знаєш, може вона з ким вже того? – традиційно думки лізуть не в тому напрямку.

—    Ні, розслабся, точно не того, - так впевнено сказав, бо логічно, що при такому невмінні цілуватися, ні про що інше й мови бути не може. У Серьоги знову утворився німий питальний вираз на перекошеному обличчі. Так скоро й параліч не за горами.

—    Ви з нею й на такі теми говорите?  - майже ображеним голосом.  Знав би він, що не тільки говоримо. Вже до майстер-класів перейшли.

—    З кимось же вона має про це говорити? – резонне питання.

—    Якраз із тобою! Батько взагалі-то я!

—    Я пам’ятаю!  Давай ще коньячку хряпнемо, а то посваримося,- майже пляшку прикінчили. Ми так з  її загулами нічними зіп’ємося вкрай.

—    А чим закусимо? Всі твої делікатеси ми вже оприходували? – питав Серьога й багатозначно поглядав на підвіконня. Там чого тільки не росло.  Це, каюсь, в мені садівник-любитель прокинувся ні з якого дива. Видно, в минулому житті щось вирощувала моя душенька. Почалося так невинно. На кухні валялася в кульку цибулька, попроростала трошки.  До сальця воно ж  зелененька цибулька – смачно.  Понатикав по всіх горщиках з кімнатними квітками – за декілька днів  вже салати їли. А потім взагалі різних трав насіяв. Підвіконня у Серьоги  на кухні широке, сонячне, все так буйненько росте. Восьмий поверх, до сонця – рукою подати. Ніна спокійно сприйняла мою тягу до городництва в умовах  квартирного обмеження.

—    Як я сама не допетрала? Клас! І красиво, і корисно, – нарізала цибульки й борщик притрусила. Серьога ж буде не він, коли щось не покритикує:

—    Рома, в супермаркеті можна купити. Що за цирк? Хата перетворилася на город,- треба ж побурчати, показати, що помітив мої господарські нахили.

—    Так то ж без хімії, своє,- лукаво посміхнувся.

—    Якось не особливо помічав, щоб ти у себе вдома щось вирощував. Здається, й горщики позасихали, - явно таємний учень критика Віссаріона Бєлінського.

—    А ти у мене вдома часто бував? Отож то. Я й сам у себе вдома рідко  з’являюсь. А тут у вас як на курорті. Відчуваю себе жабом з «Дюймовочки». Поїли, можна поспати. Поспали, можна пожрати. Пожрали – оба-на, пора женитися.

—    Ти тільки що  розлучився! – вміє ж уколоти. – Хто така? Я її знаю?

Знаєш, тому й не скажу. Мені б хоч цю ногу вилікувати, а не нариватися на нові каліцтва. Тому віджартовуюсь:

—    Не покажу, а то ще поцупиш. Ти ходити можеш, а я – каліка. Жінки зараз, бач, не люблять інвалідів.

—    Не прибідняйся!  За тобою завжди табун жінок бігав. Вибирай – не хочу! І доглядали б вони тебе теж залюбки. Ти ж тимчасово проблемний. До речі, коли гіпс знімають?

—    Дембель післязавтра! – оптимістично заявив. Начебто й радісна перспектива, але так прижився я в домі Серьоги, як кіт паршивий, якого пожаліли й обігріли.  Ніну можна бачити щодня, домашню, милу. І зовнішність, і голос Лілін. Цікаво, це таке випробування життя мені навмисно придумало чи збіг обставин? Чому б Ніні не народитися схожою на Серьогу? Природа пожартувала й створила клон Лілі – Ніну.  І зовнішньо, і характером – мрія, не дівчина!

Одна моя частина шепотіла: «Виросла! Відпустити доведеться!»  Інша вперто відповідала: «Чи зможу я це пережити?» І все ж мав розуміти, що колись з’явиться той, за кого вона вийде заміж, з  ким буде спати і жити, від кого у неї будуть діти.  Збрешу, коли  скажу, що  не приміряв на це місце себе. І Ніна сама винна – регулярно питала: «Ти зі мною одружишся?» Здається, з дванадцяти років почала питати. Раніше у мене була купка відмазок: « Ти ще маленька, от підростеш, а я постарію», «Ти в курсі, що в мене є дружина? Куди її дінемо?», «Учися і не забивай собі голову дурницями!», «Тато взнає, приб’є! Кого? Певно, що мене!»

Поступово вона виросла, стала такою гарною, а головне – на Лілю страшенно схожою. Я постарів, але не на стільки, щоб втратити інтерес до жінок.  І вже без дружини, вона сама кудись ділася. А тато, тобто Серьога, все одно приб’є, якщо  я нароблю дурниць.

Позавчора якраз  ледве не наробив. Не прийшов би вчасно  Серьога – одними поцілунками не обмежилося. Я ж себе знаю. А потім цілу ніч не спав, як двадцятирічний пацан, закоханий в недосяжну акторку. Про недосяжність мені чітко пояснили.