Читати книгу - "Некоханий, Драч Марія "

Герман стояв біля вікна, поправляв манжети на своїй білій сорочці, досі із кимось балакаючи по телефону. Скільки часу він витрачав на роботу? Ми жили разом не так вже і багато, але я майже постійно бачила його або з телефоном, або з документами, або коли він квапився на чергову зустріч. Напевно, такий графік сильно виснажує. Я добре пам’ятала, яким стомленим часто додому повертався мій батько.

— Ввечері зустрінемося в офісі. Всі деталі пропрацюємо на місці, — чоловік жбурнув телефон на канапу і продовжив займатися своєю сорочкою.

— Тобі допомогти? — тихо спитала я і підійшла ближче.

— Сам впораюсь, — невдоволено відповів Герман. — Готова вже? — він подивився на мене.

— Так.

— Йди, сідай у машину.

Коли ми стояли у звичній для великого міста ранковій пробці, я ніяк не могла позбутися важкого відчуття напруги, що панувало між мною і моїм чоловіком.

— Чому ти досі злишся на мене? — я крадькома подивилась на Германа, він щось швидко гортав у своєму ноутбуці.

— Я не злюсь на тебе, — коротко відповів він.

— А на кого тоді?

— На себе.

Черговий телефонний дзвінок не дозволив продовжити розмову, тому я відвернулась до вікна, спостерігаючи за іншими автівками.

Найперше, що я зробила, коли ми приїхали до університету, одразу попрямували на кафедру образотворчого мистецтва. Я хотіла дізнатися, скільки взагалі студентів вони можуть взяти та чи не запізно ще для подання документів. На жаль, всі мої надії було безжально знищено, коли декан твердо заявив, що вже не зможе прийняти заяву. Факультет маленький, усі місця вже зайняті, навіть на контрактній основі. Це засмутило мене значно більше, ніж я могла собі уявити. Я так чекала на цей день. Але, здається, занадто запізно схопилась.

Вже вирушаючи до філологічного факультету, я не сподівалась, що і тут на мене чекатиме успіх. Але як не дивно, але все склалось навпаки. Трохи гладкий чоловік із дивакуватими круглими окулярами був заступником декана. Він одразу сказав, що візьме мене. Я швидко зрозуміла, що він знайомий з Германом, адже інакше таку люб’язність пояснити я не могла. Але мені не хотілось по знайомству займати чуже місце, а все йшло саме до цього. Переважно мій чоловік спілкувався із заступником, мене до розмови вирішили не долучати. Звісно, нащо це робити? Я ж всього лише хотіла навчатися, а це недостатньо вагомий аргумент, щоб враховувати мою думку.

Все владнали дуже швидко, але полегшення я не відчула. Нібито все добре склалось, мене візьмуть на контрактній основі після того, як складу вступні іспити.

— Чому ти не радієш? — спитав Герман серйозним тоном, коли ми йшли вбік автівки.

— Все склалось якось дивно, навіть неприродньо, ніби я не вступати приїхала, а за покупками. А взагалі, трохи сумно, що з мистецтвом не склалось. Я гадки не мала, що цей факультет користується таким божевільним попитом.

—  Тобі не подобається вивчення мов?

— Подобається, але, здається, не настільки, як малювання. Хоча, яка різниця? Головне, що все вже вирішилось. Тепер старанно готуватимуся до вступних іспитів.

Мене привезли додому, а Герман поїхав на роботу. Бажання знаходитися у чотирьох стінах у мене не було, тому я розташувалась на лавочці у саду. В повітрі відчувався солодкуватий аромат квітів, гріло сонце і цвірінькали птахи. Чудове місце, а головне — тихе і затишне.

Я просиділа тут майже до вечора, поки Євгенія не покликала мене вечеряти. Я не плакала через те, що мої сподівання не виправдались, врешті-решт, все складалось дуже добре, просто чомусь на душі виникла важка туга.

— І як все минуло? — поцікавилась Євгенія, поки я намагалась нормально поїсти.

— Філологічний, — коротко відповіла я.

— Як так?

— Місць у художньому вже не було.

— Не засмучуйтесь. Чому вам просто не розпочати вдома займатися улюбленою справою? Якщо вам дійсно подобається писати картини, тоді ніщо не завадить вам це робити.

— Так, напевно, ви маєте рацію.

Після вечері я вирішила прибратися у своїй кімнаті. Мені совість не дозволяла доручати прибирання комусь іншому, адже тут мешкала я, тож саме мені і варто було слідкувати за порядком. Я привела до ладу туалетний столик, прибралась у шафі, посортувала весь свій одяг і одяг Германа. Я настільки поринула у цей процес, що почала і дзеркало натирати до блиску, і кімнатні квіти приводити до ладу. Прибирання допомогло мені все переосмислити і прийняти ситуацію такою, якою вона була. Не почну ж я вередувати і тупотіти ногами тільки тому, що для мене не знайшлося на художньому факультеті місця. Це, як мінімум, неправильно і занадто по-дитячому.

— Що ти робиш? — раптом пролунало за моєю спиною запитання, поки я, сидячи на підлозі, витирала горщики для квітів і акуратно зрізала пожовкле листя.

— Вирішила трохи прибратися, — я підтягнула на плечі лямку джинсового комбінезону, у якому ще у батьків вдома часто ходила і підвелась на ноги.

— Ти могла б про це попросити покоївку. Власне, тому вона і отримує свою зарплатню.

— Мені зовсім неважко все зробити самій, — я подивилась на Германа, він тримав якісь пакети і розібрану дерев’яну конструкцію, що нагадувала мольберт.

— Це все для тебе, — пояснив чоловік і вручив мене важкі пакети.

Я спантеличено подивилась на нього, потім подивилась на вміст пакетів. Фарби, олівці, ручки, фломастери, пензлики і альбоми. Я очікувала на будь-що, але не на це вже точно.

— Дякую, але… навіщо?

— Тобі треба як слід підготуватися, — відповів Герман, акуратно поклавши у куток дерев’яні деталі мольберту.

— Нічого не розумію, — розгублено прошепотіла я.

— Ось, — чоловік простягнув мені якийсь список. — Тут вказано, які роботи ти повинна встигнути подати до першого вересня, щоб комісія змогла їх оцінити і вирішити, підходиш ти чи ні.

— Але…, — я настільки була розгубленою, що навіть не змогла нормально висловити свою думку.