Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Трамвай жваво погрюкував колесами по рейках, кваплячись завершити чергове коло. Ще декілька годин і в депо. Перепочити від цілоденного кружляння містом, від людського гармидеру і безконечної метушні. В боксі буде тихо, тепло, затишно, а коли заберуться додому ремонтники, можна стиха погомоніти з іншими трамваями. Поділитися баченим на маршруті, обговорити новини. Або просто подрімати, набираючись сил перед наступною зміною. 

У переповненому вагоні їх було двоє. Він — сивий, коротко стрижений, ще доволі ставний. Вона — струнка білявка, років тридцяти. Доля і час пік притиснули їх, мов закоханих, і з кожною зупинкою, з кожною черговою партією пасажирів, ця неочікувана близькість ставала ще щільнішою. Білявка спершу борсалася, намагаючись бодай повернутися боком, а потім покірно завмерла, ніяковіючи і ховаючи очі. Він — заглиблений у власні думки, спершу нічого не помічав, а тепер старанно відвертав голову, намагаючись не дихати на дівчину перегаром.

Любомир Петрович повертався додому з товариської вечірки, що вкотре не відбулася.

Давно хотілося посидіти з друзями, згадати студентські роки, коли вони й дня один без одного не могли прожити. А ночі просиджували за преферансом…  Але пройшов час, і рутина розвела, розкидала, розділила. В одному місті жили, а роками не бачилися. Переписувалися есемесками, телефонували, назначали зустрічі, та в останню мить відміняли, переносили. Вибачалися один перед одним, присягалися, що неодмінно, що в найближчі дні, що…

От і сьогодні те саме. Спершу подзвонив Юрко, сказав, що на роботі Содом і Гоморра, і без нього ніяк. Потім — Вадим. У внука зуби ріжуться… Андрій повідомив, що застряг на кордоні… А Костя, як завше, був ще лаконічнішим. Прислав повідомлення: «Звиняйте, пацани, ніяк»

Любомир Петрович подумав, замовив пляшку Боржомі, двісті коньяку, салат, м'ясо по-французьки. Доля так склалася, що давно жив сам, то ж чому б і не повечеряти? Все краще ніж у порожній хаті в компанії телевізора і на одинці з думками, які давно не тішили. Рідня, близькі товариші в один голос радили перестати рефлексувати, забути минуле, одружитися вдруге. Він кивав, погоджувався і… нічого не робив.

Здавалося б: дівчат і незаміжніх жінок, як у будь-якому великому місті — очі розбігаються. На всі смаки. Трохи наполегливості, люб’язності і… Он, взяти б хоч цю білявку. Симпатична, не юна, але слідкує за собою, пахне гарно… Та й на дотик приємна… чого вже там… Однак, не все так просто.

Бурхлива, безтурботна юність давно позаду, та й середній вік — ще наповнений силою і енергією, уже за плечима. Душа і тіло прагнуть затишку, спокою. Кілька місяців не мине, як усе закінчиться зі словами: «Бо ти старий дідуган і зігнувся, як дуга. А я молоденька, гуляти раденька» І або розлучатися, або змиритися з тим, що доведеться носити розкішні оленячі роги. То який сенс морочитися, якщо в кінцевому результаті нічого не зміниться? Або й гірше стане.

Виставивши перед собою долоні, Надя мимоволі слухала як б’ється в грудях чоловіка серце і в котре картала себе, що не викликала таксі. Маючи власне авто, за останні п’ять років вона вже забула, як «зближує» громадський транспорт. Добре, хоч «сусід» трапився нормальний. Не те що рук не розпускає, навіть дихає вбік. Ненависний з дитинства запах алкоголю однаково чути, але вже за одну цю делікатність, можна пробачити. На п’яничку чоловік не подібний. І сам, хоч сивий, мов лунь, а м’язи пружні, живіт не випирає, як у більшості ровесників… І серце стукає розмірено, заспокійливо. Немов заколисує. І від того розміреного «тук-тук», «тук-тук» хочеться заплющити очі і притиснутися ще міцніше… Давно не відчувала себе так затишно… захищено.

«Агов, жіночко! Схаменися! — Надя стріпнула головою, відганяючи несподівані думки і мимоволі усміхнулася. — Зовсім збожеволіла?»

«Дивний запах… Щось невловиме… ніжне. Якісь польові квіти? — Любомир Петрович злегка нахилив голову і намагаючись зробити це непомітно, глибоко втягнув ніздрями повітря. — Тьху на тебе, старий! Геть з глузд з’їхав? Ти ще лапати її почни!»

У цей час трамвай увібрав чергову порцію пасажирів, і дівчину притисло так, наче хтось вирішив з двох людей зробити одне ціле.

— Перепрошую…

— Ви в чому винні? — знизала плечиками Надя, злегка червоніючи. І, щоб якось приховати ніяковість, пожартувала: — Але тепер, ви, як порядний чоловік, маєте на мені одружитися.

— Жодних проблем, — усміхнувся у відповідь Любомир Петрович. — Серце моє і так вже у ваших долонях. Так що беріть руку і покінчимо з формальностями. Долю на коні не об’їдеш… Здаюся на милість переможця. Карайте або милуйте…

«О! А серденько застукотіло! Цікаво, це я йому так подобаюся, чи рефлекс на шлюб?»

Дівчина підвела голову, і їх очі вперше зустрілися.

«Чорт! В мене самої мурашки по шкірі… Особливо коли він сказав оте «милуйте», — затамувала подих Надя. — Це не нормально… Ви мені ще про кохання з першого погляду розкажіть! Угу… А заодно про феромони і хімію почуттів…  Хоча, правду сказати, є у ньому щось. Справжнє… Не підроблене. Чоловічий стержень... Тьху на тебе! Голодній кумі одне на умі… Ти про що думаєш? А, чом ну? Я дівчинка доросла, а сексу вже чи не з півроку не було. То претендент не подобається, то настрій не той, то часу нема… А цей «дядечко» нічого такий. Прибрати алкогольний запах і хоч під вінець… До дідька! Якщо запропонує зустрітися — погоджуся. Ну, ж бо! Скажи це! Я ж відчуваю, що теж тобі подобаюся… Угу, природу не обманеш»