Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Вона казала, що вищі сили, які можуть впливати на наше життя, мають жіночий характер. І цінують не так великі жертви, як постійну увагу. Не забувай про них, регулярно приноси дрібні підношення, і вони — якщо й не нагородять, то принаймні капостити не будуть. Але, якщо затишшя триває надто довго, слід чекати великого лиха і краще вжити превентивних заходів. Щось самому зламати, розбити, загубити… Боги жертву приймуть і не шкодитимуть по-великому.

Була в тому щиро переконана і завжди дотримувалася цього правила, щоб захистити наш дім та сім'ю від бід... трясця… Усіх оберігала... а себе не змогла. Пішла у розквіті сил…

Хоча... Останнім часом, щоб не було так важко, я трохи філософствую на цю тему... Що ми знаємо про смерть? Нічого… Сумуємо за померлими, забувши, що ще нещодавно, до того як на наші землі прийшло зі своїми догмами християнство, наші предки проводжали рідних і друзів в останню путь пишною тризною. Не плакали, а веселилися. Святкували… Радіючи, що покійний відмучився і нарешті пішов у кращий світ, де на нього чекає нескінченний бенкет за одним столом з богами та героями.

Довелося якось читати повість одного американського письменника. Прізвище вивітрилося з голови. Як і назва твору… Щось схоже на «Весь світ – в'язниця». Сюжет нижче середнього, а думка цікава, запам'яталася. Бо перегукувалася із найдавнішими традиціями.

Автор проштовхував ідею, що наша реальність — це в'язниця, в якій відбувають покарання душі, що вчинили злочин у справжньому, великому та невідомому нам світі. А роки життя — термін відбування. І чим важчий злочин було скоєно — тим довший термін. Сивобороді старці, яких ми звикли поважати і прислухатися до їхніх думок, насправді — найзлісніші порушники законів Всесвіту, засуджені до найсуворішого покарання. За нашими мірками — довічне ув'язнення. А самогубство — це як втеча… Чому воно, власне, і заборонене практично всіма релігіями.

Згоден, придумати можна будь-що, теорія шита білими нитками і притягнута за вуха, але чому предки раділи приходу смерті? Може, вони тоді щось трохи більше за нас теперішніх знали?

Мені, принаймні, подобається більше, ніж індуський варіант. Ага, саме той… Де є шанс тисячу років прожити баобабом… Оскільки, можна думати, що й у тому — Великому Світі, дружина була кращою за багатьох і зараз насолоджується усіма перевагами того життя, очікуючи, коли і мені нарешті випаде УДЗ.

Поки я філософствував, Тихто обійшла спальню по периметру тричі, весь час зменшуючи коло, доки не вибрала місце під комп'ютерним столиком. Покрутилася там трохи й лягла, поклавши голову на передні лапи.

Ні, все ж таки від пса у неї більше... Точніше, від сучки... До речі, цілком літературне слово. Ще Котляревський в «Енеїді» писав: «А Юнона, суча дочка розкудкудакалась мов квочка…» Але будемо раз у світі собачників та кошатників прийняті «хлопчики та дівчатка», буду і я — коректним і толерантним.

— Давай, хоч підстелю тобі щось? — запропонував, озираючись по кімнаті.

Тихто не заперечувала. Більше того, вибралася назовні, підійшла до м'якого крісла і рішуче потягла з нього плюшеве покривало. Улюблене дружини... Я на мить навіть побачив її в цьому кріслі. Інга полюбляла сидіти там вечорами, в'язати шкарпетки та дивитися, як я працюю.

Першим поривом було забрати, а потім подумав: «Чому ні?» Дружина не заперечувала б. Вона завжди була готова всім на світі допомогти. Іноді навіть сваритися доводилося, щоб не виносила з дому речі, які могли б і самим знадобитися.

Але все ж таки відібрав. Не для того, щоб сховати... а щоб акуратно скласти вчетверо і постелити на підлозі. Поки повзав під столом, Тихто підійшла збоку і вдячно лизнула в щоку.

— Ну, ну… обійдемося без фамільярності. Ми ще не настільки з тобою близько знайомі, щоб цілуватися… Ось поживемо якийсь час під одним дахом, тоді й подивимось.

Що саме ми повинні побачити, я й сам до ладу не уявляв. Просто так кажуть, коли хочуть завершити розмову з розумним виглядом.